Люко Дашвар - Покров

Мар’яна вийшла з Будинку профспілок, ноги не тримали, шлунок від голоду розболівся, у роті гірко від сигарет. Посунула до найближчого вогнища: їй же можна? Вона ж не сусідка? Присіла на порожній ящик, глянула на хлопців, що сиділи навпроти. Один — худорлявий, білявий, підтримував лівою рукою правицю біля тулуба, як Біджо. Другий — кремезний, дужий, усміхнувся Мар’яні, як добрій приятельці.

— Без проблем дісталася?

— А як твій рейд по тилах? Передав мєнтам подарунок? — впізнала вранішнього провідника.

— Та мають… — розсміявся. Руку простягнув. — Гоцик. — Кивнув на білявого: — А оцей білобрисий: — Макар, — усміхнувся іронічно. — Бізнесмен… Сарафани шив. Так строчив, аж руку ледь не відтяло!

— Мовчи, філолог, — спокійно відповів Макар.

Мар’яна згадала покаліченого Біджо в Ярковій кімнатці.

— А я думала, тут, на Майдані, постраждав, — сказала Макару.

— Та ні. Цілі поки, — мовив Гоцик. — Ми тут від початку. Зараз до одинадцятої сотні приєдналися. А ти…

— Мар’яна… — сказала. Призналася: — Їсти дуже хочу.

— Зараз, — Гоцик підвівся, пішов у темряву, гукав: — Галю! Галинко-ялинко! Ти де? Бутерів нарубаєш?

Мар’яна щільніше притисла до шиї комір куртки, глянула на білявого.

— Якщо ви тут від початку, то, може, знаєте Ярка… Шукаю Ярка Раєвського. У мене фотка в мобільному є. Показати?

Макар кивнув. Мар’яна підсіла ближче до хлопця, відкрила світлину Ярка в мобільному.

— Він, здається, займався розповсюдженням інформації про Майдан, — помагала Макаровій пам’яті.

— Щез?

— Так…

Макар усміхнувся сумно.

— Тут багато людей нині родичів шукають.

— Чому ж так? У вас же барикади, охорона. Якщо ви своїх захистити не можете, як ви отих… за барикадами переможете?!

Макар глянув на Мар’яну тьмяно.

— Чужих багато повиникало. Лізуть у всі дірки, а на лобі не написано: кріт чи свій. Вичищаємо потроху, але то важко. От ти, приміром…

— А що «я»?! — наїжачилася.

— Підсіла… Ніби хлопця шукаєш, а про Майдан кажеш не «ми», а «ви». «Що ж ви своїх не захищаєте», «як ви переможете»… Хіба не підозріло?

— Невже?! А у вас тут уже НКВС і катівня є?! — спалахнула, та так і не перейшла на безпечне «ми». — Може, ви ще в підвал мене кинете?!

Макар не встиг відповісти — до вогнища повернувся Гоцик, ніс стаканчики з гарячою кавою. За ним услід чалапала чудна пухкенька малолітка з пакетом, повним бутерів.

— Вечеря! — оголосив Гоцик, упав на ящик.

Мар’яна глянула на дівча, задихнулася.

— Ти ж… з Полтави?! — підхопилася, забула про голод. Сльози до очей. Сіпала дівча, роздивлялася. — Ти ж з Полтави! Ви з подружкою на Новий рік у нас із Ярком відігрівалися. Пам’ятаєш?

Малолітка лобика насупила.

— А-а-а… Точно! Ви ще нас там покинули і виїхали.

— То неважливо.

— Справді? А Ярко засмутився…

— Де він?

— Не знаю…

— Стій! Не поспішай. Давай… усе по порядку! — Мар’яну лихоманило, вхопила дівча за комір, тримала міцно. — Новий рік…

— Так! Ми до третього січня у вас відлежувалися. Тьотька…

— Аніта Станіславівна!

— Вона… Годувала нас, пігулки пити змушувала.

— А Ярко?

— Одягу теплого приніс. Ось! Дивіться, який куртофан! «Колумбія»!

— «Коламбія»!

— Один біс — тепла.

— А Ярко?!

— Про вас у цеї… в Аніти питав. Вона йому лапшу на вуха вішала, що ви повернетеся. А я одразу допетрала — ви його кинули.

— Що ти верзеш?! Ярко де?

— Та звідки мені знати?! Ми третього січня на Майдан повернулися. Відтоді Ярка кілька разів бачила, з газетами якимись усюди ходив. А я до одинадцятої сотні приклеїлася. А що?…

Мар’яна не відповіла. Дивилася в червоне полум’я.

Макар підвівся, буцнув Гоцика черевиком по нозі.

— Ходімо. Хлопців час міняти. Тут ми нічим не допоможемо.

— Поїж! — перш ніж піти, Гоцик поклав Мар’яні на коліна пакет із бутерами, провів долонею по її плечу, наче казав: «Тримайся, дівко».

Біля вогнища тиша. Ошелешене дівча спостерігає за тим, як Мар’яна мовчки жує хліб із сиром, і хоч видно — так дізнатися хочеться: чому пішла від Ярка, нащо тепер шукає?! — мовчить.

— А подружка твоя де? — врешті тьмяно питає Мар’яна.

— Додому поїхала. Уже давно, — глянула на Мар’яну знічено, насмілилася правду сказати. — Вона на Ярка вашого тоді запала. Сказала йому, що ви його бачити більше не хочете, щоби не шукав вас і що… у вас інший є.

— Отак… прихищай майданівців… — прошепотіла Мар’яна.

— Вибачте.

— А ти тут до чого? Подружка твоя чому поїхала? Он тут скільки чоловіків в одному місці!