Люко Дашвар - Покров

— А ще через мене на Майдані один хлопець щез, — додала раптом, схлипнула. — Усіх перепитала — ніхто не знає, що сталося! А мені знайти його треба!

Тато відірвав очі від стелі, глянув на доньку. Обережно погладив її долоню.

— Я піднімуся, — прошепотів впевнено. — Обов’язково піднімуся й у всьому допоможу. Тримайся, сонечко моє.

Ноги не тримали — от бігали, поки Поля кричала: «Мусь, ножиці, тампон! Швидше!», а як зробила крок із Майдану у звичайне життя, так і скінчилися сили. Сиділа біля лікарні, курила, повірила: ось зараз баба Ната пришкандибає, обніме, мовить захриплим від цигарок голосом: «Не журися, квітко моя, жити не страшно…»

Баба все не йшла. Вечір украв бліде сонце, санітарка, що прибирала біля порога приймального відділення, насторожено косувала на худеньку дівчину з глибокими карими очима: якого біса тут тирлується?! Недопалків накидала…

— Піду… — прошепотіла Мар’яна. Добре, що від лікарні швидкої допомоги до Воскресенки не так уже й далеко. — Дійду… Хоч перепочину.

Знайома хрущовка аж ніяк не змінилася. Ті ж обшарпані стіни, обмальовані двері під’їзду, тільки зламаний кущ бузку хтось зрізав під корінь, щоби не нагадував про прикру подію у святкову новорічну ніч. Мар’яна кинула оком на вікна батьківської хати на п’ятому поверсі й остовпіла — у вікнах горіло світло.

— Бабця? — усміхнулася. — Слава Богу, бабця!

Незчулася, як дісталася п’ятого поверху, тихо відчинила своїм ключем двері, навшпиньки до вітальні: обніме бабу, а вже потім — прости… По вітальні, по килиму, хай і не метеному, та все ж доброму, вовняному, в блискучих лакових чобітках на високих підборах швендяла мати. Зняла зі стіни навпроти вікна великий календар, кинула на підлогу, відійшла — роздивлялася стіну прискіпливо.

— Що ти тут робиш? — глухо спитала Мар’яна.

Ада не чула, як доня увійшла, перелякалася, смикнулася.

— А-а-а, ти… — видихнула полегшено, поправила ріденьке волоссячко, глянула зухвало. — Як справи, Мар’яно?

— Що ти тут робиш? — повторила Мар’яна.

Хіба Аду тим пробити? Скривилася з прикрістю, плечиками знизала. Підійшла до столу, на якому лежав величенький пакунок у цупкому папері, взялася його розкривати.

— Та от… Вирішила подарунок вам зробити. На свята в нас якось… не по-людськи все вийшло. Подумала… — дістала з пакунка дзеркало венеційське, вдивлялася у власне відображення. — На стіні навпроти вікна дзеркало би додало кімнаті світла, сонця…

— Яке дзеркало?! — закричала Мар’яна.

— Дуже коштовне, до речі. Венеційське.

— Ти — сволота чи прикидаєшся?

— Фу! — Ада обурено зиркнула на доньку, підхопила дзеркало, понесла до стіни.

Мар’яна і кроку зробити не могла. Стояла у дверях вітальні, тремтіла.

— Дзеркало?! Тато лежить! А ти хоч би раз…

- І не раз! Щодня лікарю дзвоню!

— Справді? І як тато?

— Поправляється, — Ада підійшла до стіни, приміряла до нього дзеркало — і так і сяк. — Кажуть, візок інвалідний треба купити, але ти не поспішай. За кордоном є візки зі спеціальним механізмом, який сходи долає. Я замовлю при нагоді, бо інакше Валя не зможе на вулицю вийти… — замовкла, виправилася. — Тобто виїхати.

Мар’яна відчула — тане, розтікається. У голові гуло: як… Як взагалі таке може бути? Ходить собі в чоботах по килиму… Сусідка! Сусідка клята! Розмірковує про візок, дзеркало те до стіни тулить, і ані каяття, ані жалю…

— Мамо… — прохрипіла.

— Що?

— Ти — сука! Драна підла сука! Ти не варта доброго людського слова! Не варта уваги і любові!

— Та невже? А тато наш інакше думає! І не тільки тато! А ти… — Ада налилася гнівом, стискала в руках венеційське дзеркало, їла доню поглядом. — Заради тебе мужчина з вікна не вистрибне! Не в мене вдалася!

— А ти думаєш, тато через тебе собі віку вкоротити хотів?!

— Ні! Думаю — через тебе! — визвірилася Ада. — Почув твоє базікання дурне про мої зради, от і не схотів без мене жити.

— Я зрозуміла… Зрозуміла! — Мар’яну охопило дике збудження. — Ти втішалася! Раділа потайки: яка ж я неймовірна фатальна жінка! Через мене чоловіки схиблюються і жити не хочуть. Дурепа! Тато через гроші з вікна викинувся!

— Де в нього гроші?! — скептично кинула Ада.

— Збирав по людях на намети для Майдану, якесь падло пообіцяло татові намети за гарною ціною. Гроші взяло і зникло.

Ада заклякла на мить. Отетеріло глянула на доньку.

— Що ти верзеш? — спитала розгублено.

— А тато… Він же — не ти! Йому сором жити стало…