Люко Дашвар - Покров

— Сказала: неінтересно…

— А тобі «інтересно»?

— Ні, тут страшно, — щиро призналося дівча.

— Чому ж залишилася?

— Як же я свою сотню покину?

Мар’яна все думала: а я ж чому застрягла на Майдані? Може, через Полю? У медсестри роботи додалося — Мар’яна з ранку до вечора допомагала подрузі: різала бинти на тонші, притримувала скалічені кінцівки вояків під час перев’язок, колотила «Фармацитрон» у гарячій воді й тільки жахалася щоразу, коли знадвору заносили наступні ноші: не Ярко часом?!

А може, тому що Ярків дух, його просте й логічне бачення життя буяло навкруги так відчутно, що, здавалося, Ярко може бути тільки тут. Ось зараз з’явиться на порозі. Кивне: все правильно. У людини є тільки одна перевага — її гідність. А творчість — не привілей для обраних. Вільна творчість притаманна кожній людині, коли вона позбавляється рабського ярма, і ці барикади, прикрашені іконами намети, плетені синьо-жовті фенечки, що дівчата пов’язують хлопцям на зап’ястки, — усе це прояви вільного духу гідних людей, бо Майдан не ламає, він вибудовує, творить нову історію, нове життя, нових людей. Кватроченто…

Не припинила пошуків і на день. Після чергування в медпункті потомлена, та напрочуд легка, щовечора обходила територію волі вздовж блокпостів, заглиблювалася в її центр, блукала посеред наметів, вогнищ, навколо сцени, під стелою Незалежності: все нишпорила поглядом, наче Ярко десь тут, у своїй стихії, а Мар’яна просто не помічає його. Зазвичай зупинялася під Архангелом Михаїлом, де стара Кривошиїха наворожила їй нові гроші зі старих паперів. Усідалася біля арки, дивилася в дупу сцені, на якій смажилися гарячі слова, намагалася зосередитися на позитивному: на небі, зірках, ледь чутному шепоті голих дерев… «Може, і варто було хлюпнутися зі звичайного життя в цей котел, як в окріп, щоб відчути його справжню суть?… Збоку хіба роздивитися? — розмірковувала. — Звичайне життя, певно, повернеться. Стане світлішим, якщо його не забалакають. Хтось навіки зміниться, комусь полегшає, а мені — ні. Через мене Ярко пропав. Була би поряд, усе склалося би інакше. Він же хлопчик, а я би застерегла, зупинила… Як же складно не коритися самотності… Як важко наказати собі ніколи не вимовити: Ярко помер… — серце плакало. — А раптом його вже нема? Раптом згинув?… А я? Навіки сама? За те, що не вберегла…»

6 лютого усвідомила приголомшено: і сама не вічна. Бігла до Будинку профспілок із пакетом бинтів, затрималася лиш на хвильку біля Макара з Гоциком — теї ж миті в будинку пролунав вибух. Навкруги заметушилися люди, Макар із Гоциком кинулися всередину, а Мар’яна закам’яніла: стояла при стіні, навпроти чорна баба з косою пику кривить. Смерть? Так близько?

— Вибухівка була в пакеті з надписом «Ліки», — згодом розповідав Макар. — Кілька днів пролежала, аж поки один хлопчина не взявся відкривати…

Мар’яна згадала дивного чоловіка в балаклаві… Ніс пакет із надписом «Ліки»…

— Тут повно чужих, — прошепотіла, ковтаючи сльози.

Врятував Архистратиг. От дивно, та тільки біля нього Мар’яна почувалася захищеною — відключитися хоч ненадовго, отак просто сидіти, дивитися, наче з іншого виміру, крізь гуркіт і дим Майдану далі, в чисті дні.

Застигла, не помітила, як поряд присів молодий мужчина в яскравому синьо-блакитному лижному костюмі. Дивився на Мар’яну зі співчуттям. Торкнувся її руки, простягнув носовичок.

— У вас сльози… — вимовив із легким акцентом.

Мар’яна розтерла сльози по щоках долонею.

— Пусте… — прошепотіла. Глянула на мужчину підозріло — молодий, років тридцять, не більше. Лижний костюм дорогий — легкий, теплий, зручний. Поголений, руки чисті — бруківки не розбирав. Чужий?!

— Уперше на Майдані? — спитала без добра.

Закивав, усміхнувся знічено.

— Не підкажете, де тут можна переночувати?

— Ви… іноземець?

— Так! Тут багато… Французьку мову чув, бачив поляків. Увесь світ говорить про Майдан.

— У готелі зупиніться.

— Ні! Хочу бути тут. Удень. І вночі. Варто доторкнутися, щоби зрозуміти… — замовк. Простягнув руку. — Пітер…

— Мар’яна… У спальнику на підлозі зможете заснути?

— Спробую.

— Тоді вважайте, що маєте спальне місце, — підвелася, повела нового знайомця до КМДА, де разом із Полею ночувала в кутку біля сходів. Тут сусідів нема, тут усіх приймають, і Пітеру місце знайдеться.

Лютий наступав — усе менше спати давав. Терпіння, як гідність, переросло в гідність-наступ. Мар’яна бачила, як лижний костюм Пітера втратив кольори, перетворився на сіру від пилу й кіптяви робу; руки вкрилися пухирями від виснажливої фізичної праці на барикадах, та чоловік не втрачав оптимізму.