Люко Дашвар - Покров

— А ти ж чого йдеш? — прохрипіла, бо крик скінчився. — Ти що там робиш?

— Розсилаємо інформацію про Майдан. По Україні, по світу. І все інше роблю, що знадобиться, — взяв Мар’яну за плечі, тримав міцно. — Усе нормально?

Мар’яна розгублено глянула в Яркові очі.

— Коли ти повернешся?

Плечима знизав ніяково.

— Зателефоную. Даси номер свого мобільного?

Кімнатка ворожила. Оповила Мар’яну Ярковим світом — здавалося, кожна річ може розповісти про нього все: і цей куб, і книжки італійською, і купа металевих карабінів, і велике сімейне фото, і репродукції незнайомих Мар’яні картин, і вибагливий туалетний столик, і картаті сорочки, звалені під вішаком, та все то разом ніяк не складалося в гармонійну картину, розбурхувало цікавість, вабило таємницями.

Що ти за один?! Пішов, залишив на Мар’яниних вустах солодкі опіки. Не зазирнув у карі очі, не спитав, намагаючись приховати хвилювання: ти ж… не зникнеш? Дочекаєшся?…

— Що ж ти за один? — гортала книжки, шаруділа на полиці туалетного столика, та знайшла тільки пакетик ненашенських сухарів і страшенно захотіла їсти.

На кухні хазяйнувала Аніта.

— Проходь, дитино, прошу! Зараз усе тобі покажу, — заметушилася: — Тут Яркові полиці з продуктами, тут його холодильник, там посуд.

— Мені би поїсти, — сказала Мар’яна.

Аніта завела двигун: літала кухнею — руки при ділі, язик не мовчить. Та все не пусте: зараз обідом Мар’яну нагодує, бо, поки Мар’яна почне щось із Яркових продуктів готувати, сонце впаде, онде вже — друга дня, а Мар’яна ж, як зранку прийшла, так нічого і не їла. Та й Аніті час перекусити.

— Чаю? — розчервонілася від гарячого супу, стала схожою на добру казкову фею: витирала спітніле чоло краєм рушника, поправляла окуляри на носі.

— Розкажіть мені про Ярка, — попросила Мар’яна. Призналася, хоч ніхто не просив: — Ми ж… тільки вчора познайомилися.

— А мені за три роки рідним став.

— Кімнату у вас винаймає?

— Як до університету Шевченка вступив, так у мене й оселився.

— Студент? — Мар’яна згадала їхню з Полею клятву ніколи не зустрічатися зі студентами. «Спочатку Полька Корнілова на свою голову знайшла, тепер оце я вляпалася», — подумала. Глянула на Аніту. — На кого Ярко вчиться?

— Покинув університет після першого курсу.

— Чому?

— Не вивчають в Україні кватроченто, а Яркові тільки воно і треба, — пояснила Аніта. — В Італії нині навчається. Дистанційно. В університеті Перуджі. Отам уже того кватроченто — їж — не хочу!

Мар’яна посоромилася спитати в сивої вчительки, що то є кватроченто, а власна освіта за фахом «Менеджер організацій» не передбачала розширення горизонтів аж настільки.

— А залізяччя в кімнаті повно… — спитала.

— То для роботи. Ярко каже: нормальний промальп повинен мати власне спорядження.

— Що таке промальп?

— Промисловий альпініст, — пояснила Аніта.

— Ага… То Ярко ще і працює.

— Сам собі на кватроченто заробляє. Нам із Федею — то картопельки підкине, то кави привезе. Золота дитина.

— Вікна у висотках миє? — Мар’яна згадала, як одного разу за вікном офіса в люльці на вітрі небезпечно розгойдувався чоловік із цілим арсеналом мийних засобів.

- І таке буває. Але нечасто. У Ярка з Біджо дозвіл на роботу з приладами високого тиску на висоті. То як шостий розряд… Як п’ятірка за контрольну роботу. Як олімпійська медаль, як…

— Хто такий Біджо? — перебила Аніту Мар’яна.

З Біджо познайомилася тої ж бурхливої насиченої доби, за півгодини до опівночі. Тільки закінчила готувати тефтелі в томатному соусі — з базиліком, часничком. Рецепт вихопила з Інтернету ще після обіду з Анітою, бо раптом відчула себе справжньою хазяйкою. Не все ж у сусідки під’їдатися. Ярко повернеться, Мар’яна йому — справжню італійську страву, якщо він уже так сильно полюбляє Італію і незрозуміле кватроченто. Змоталася в неблизький «Фуршет», накупила фаршу, приправ, хліба без дріжджів, вина. «Добре, що Хотинський грошей дав», — усміхнулася без сорому.

Хотинський наче чекав. Мобільний — дзелень.

— Золотце, вже четверта. Ти на потяг не спізнишся?

Мар’яну смиконуло не від рівного, як мертве болото, голосу. Те «золотце», що завжди сприймала, як пестощі, раптом викликало відчуття відрази і нудоти.

— Уже збираюся, — пробурмотіла поспіхом. — Вибач. Не можу зараз говорити…

— Щасти, — не запідозрив підступу. А Мар’яна як засіла біля мобільного, так і просиділа до шостої, чекаючи на хронічні контрольні в голову.