— Може, повиздихали, врешті? — Федя в прикрощах. Приклав вухо до дверей «фольксвагена»: і заносить же холера сюди молодих… Аніта винувата. Аніті все грошей мало. Дві кімнати в комуналці має: найбільшу двадцятиметрову і найменшу, що у ній і одинадцяти метрів не стане. У великій сама розкошує, малу здає — та все студентам голодним, а ті на кухні з Федіної каструлі гарячі макарони руками виїдають, хай би їм всі пальці попекло! Аж одного разу Федя ледь порожню каструлю Аніті на маківку не надів: дивися, училко, що твої квартиранти витворяють! А тій байдуже — каструлю віджбурнула, зі студентами розпрощалася, та Федя й обмити гарну новину не встиг — невдовзі в кімнатці оселився Ярко. Застряг надовго, розлив по комуналці таку весну — не врятуватися, аж Федю своїми ендорфінами потруїв, бо ж від чужих ендорфінів тільки заздрість. І все Яркові в кайф! Двері перефарбував на небо, причепив до них кругляшок «фольксвагена», знамена ті щодня вивішує… А тепер, виходить, двійко їх тирлуватиметься під боком?
— Прапор треба перевірити, — запропонував на свою голову, бо його вікно поряд із віконцем Ярка. Аж самому цікаво стало, що за стяг нині той божевільний виставив, бо ж все у нього зі значенням. Висунувся зі свого вікна — у мордяку вітер снігом. Скосував очі на віконце сусіда — японське знамено тріпоче.
— Японське? Бути не може! — не повірила Аніта Станіславівна. Виперла свої сто кіло на хиткий Федин табурет, грудьми на підвіконня, шию скрутила — так і є!
Похнюпилася, опустилася на табурет, аж Федя почув, як той під Анітою стогне.
- Ідіть уже до себе! — буркнув. — Якось усе утрясеться.
— Дарма легковажиш, Федю, — відказала стара вчителька. — Через любов теж помирають. Моя бабуся Анастасія Іллівна, Царство їй небесне, у вісімнадцять років захопилася символізмом і модернізмом… На тлі революційного оргазму мас. Усе декламувала Брюсова: «Где же мы?! На страстном ложе иль на смертном колесе?» Через ті вірші матросик у неї закохався. Павло такий собі. З пролетаріату… «Жити без тебе, Анастасіє, - каже, — не можу». А вона йому: «У вас єдиний вихід, Павле… Не живіть!» Символістка хрінова! А матросик — під козирок. Зашморг на шию і — до Бога. Записку тільки і лишив: «Помираю за щастя світового пролетаріату за велінням незрівнянної королеви серця мого Анастасії». Ледь не розстріляли бабусю мою через ту записку. А ти кажеш…
— Так морячок не через кохання помер. У мистецтві не шурупав, йолоп! — відповів Федя і вже намірився розвинути тему гуманізації освіти, та у двері постукали.
Аніта злетіла з Фединого табурета — той відкинув копита і поліг без жодного рипу.
Мар’яна не відразу второпала, про що саме товчуть їй на порозі сива вчителька і алкоголік у спортивних штанях.
— Мар’яно… Як надумаєш ще колись зникати, то хоч лиши мені свій мобільний, — шепотіла Аніта. — Про всяк випадок, бо в мене нерви!
— Табурет! Як підрубаний! Геройськи! — горював Федя. Ухопив Мар’янину дорожню сумку, затягнув у коридор. — Мовчки! І не рипнув!
— А Ярко вдома? — знітилася Мар’яна.
— От! — сказав Федя. — І мовчить… Японське знамено за вікном. Біда…
Мар’яна штовхнула сині двері зі значком «фольксвагена»… На вулиці — сірий день, у кімнатці — ніч: цупка портьєра намертво припала до вікна, ані промінчика. Мар’яна завмерла біля порожнього матраца, покритого ліжником: а Ярко де?…
Усілася на матрац у куртці, чобітках, із сумкою. Роззирнулася безпорадно і… дихати забула: при стіні біля файного туалетного столика на підлозі сидів Ярко. Спокійний, нерухомий. «Він… мертвий?!» — жахнулася Мар’яна. З матраца на коліна, поповзла до Ярка. Наблизилася впритул, завмерла, вгледілася: дихав ледь помітно, дивився на неї насторожено, наче намагався приховати щось дуже важливе, та погано вдавалося.
— Мій ти… — аж схлипнула. Обхопила обома рукам. Припала до Яркових грудей: обціловувала плечі, шию, щоки.
Обійняв — і потонула. Цілувала принадливі припухлі вуста, здирала з себе куртку, чобітки, кофтину, джинси — тріщали, рвалися. Не помічала: хлопчик ти мій божевільний… До матраца так і не дісталися.
Коли збудження схлинуло відпливом, залишило краплі поту на скронях, шиях, спинах, Ярко підхопив голу Мар’яну на руки, обережно поклав на матрац.
— Відпочинь… — прошепотів, укрив ліжником. Й ані слова: де була, чому повернулася. Нема в Ярка запитань? А в Мар’яни — повно, аж дах рве.
— Чому… японський прапор за вікном? — припіднялася на лікті.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу