Люко Дашвар - Покров

Здалася. Поклала тремтячі долоні на чорняве волосся, наче благословила. Він не повалив її на матрац, як Хотинський. Цілував-роздягав, усе шепотів, наче сам себе вгамував: тихо, тихо… Підхопив голу дівчину на руки, притис до себе, як дитинку, і тільки після того ніжно опустив на ліжник, як на хмарку. Розколихали матрац пристрастю, він їх потім… заколихав. Поснули в обіймах — ошелешені, виснажені.

…Мар’яна прокинулася від голосного чоловічого крику.

— Відчепися, курво! Пішла геть! — люто горлав за вікном хтось невидимий.

Підхопилася — ліжник до голих грудей. Інстинктивно кинулася до дверей: мамо рідна, тільки би встигнути втекти! Заклякла біля туалетного столика, остаточно прокинулася-допетрала: то ж не її гонять! На грудях, шиї, животі запульсували яскраві струмені ще й досі гарячих відчуттів. Змусили згадати, усміхнутися. Роззирнулася: сама… А Ярко де? Упала на матрац: ще би день отак, ще хоча би один день в обіймах і ніжності, бо цей — глянула у вікно — згасає… Згас.

У джинсах, що валялися на підлозі біля ліжника, дзеленькнув мобільний.

— …Ти вже вдома, золотце? — почула хмільний голос Хотинського. Певно, класно погуляли.

— Ще ні…

— Чудово, тобто… Хіба архів працює так допізна?

Мар’яна всміхнулся тоскно.

— Усяке буває в житті…

— А чому так сумно?… Нічого не знайшла чи й досі ображаєшся, що не відірвалася з колективом? Забудь, золотце! Колективу нема! Суцільне збіговисько покидьків. Згребли вино і закуски зі столів і чкурнули на Майдан, ідіоти! Довелося скласти компанію шефові… У лазні. Заради діла. Я шефові пояснив: Шендрика треба звільнити…

— Ясно…

— Йди вже додому. З вечірки вино лишилося. І сир. Відсвяткуємо твій завтрашній від’їзд. Квиток до Дніпропетровська у мене в кишені. Рада?

За дверима — кроки.

— Я… ще попрацюю! — відчайдушно збрехала Мар’яна, відрубала зв’язок, вимкнула телефон, закинула до сумки. Серце калатало: ще би тільки один день із цим юним божевільним Ярком.

— Кава, — Ярко став на порозі з двома чашками в руках. Картата сорочка розстібнута на грудях, джинси, босі ноги.

— Дякую, — Мар’яну збивав із пантелику буденний тон його низького хриплуватого голосу: вичищав фальш і пафос з її відповідей, залишав тільки сіль. Губилася, цікавість розгорялася ще більше: як же у нього все просто. А далі що?…

— Маємо в місті ще одну невідкладну справу на сьогодні, - Ярко сьорбав гарячу каву, дивився на Мар’яну з неприхованою дитячою радістю.

— У мене туніка тоненька. Змерзну.

— Нізащо, — вже діставав із полиці тонкий вовняний светр. Присів біля Мар’яни, відкинув ліжник — дивився на голу дівчину ніжно, без хтивої пристрасті. Провів долонею по руці. — Я тебе вдягну.

От що він робить? Хіба можна так безбожно руйнувати всі її усталені уявлення про стосунки, чоловіків, любов? Новий світ теж варто відкривати обережно, бо ж дах може не витримати. Мар’янине серце наливається гарячою щирою вдячністю, гріє сильніше за теплий Ярків светр.

— Пий каву, зараз підемо, — буденно каже Ярко. — Я зараз повернуся. Тільки спитаю в Аніти — може, їй щось треба купити…

От і знову сама, а геть не сумно. Тинялася кімнаткою, приміряла її до себе. Вдивилася у власне відображення у дзеркалі туалетного столика, здивувалася: а куди плями під очима поділися? Чисте лице. Хвилясте волосся м’яко лине на плечі, тільки на скронях змокло і досі не висохло від несподіваної пристрасті, солодкого сну. Усміхнулася, підійшла до масштабної родинної світлини: он і Ярко присів поряд із поважним сивим чоловіком із професорським фактурним лицем. Погортала книжки: і ця італійською, і наступна, і решта. Знову підійшла до світлини: часом не в Італії зроблена? Та на задньому плані фотографії за розкішною липою вгледіла розмите зображення кіоску з кривуватою вивіскою «ШИНОМОНТАЖ. ГОРІЛКА. МЕД». Цікаво… Усе в кімнатці стало цікавим: і зелений куб, і купа тросів-ременів-карабінів, і карпатський ліжник поряд з італійськими книжками.

Ярко повернувся зі списком продуктів від Аніти.

— Ходімо?

Мар’яні до сверблячки хотілося розпитати — а тепер куди? — та довірилася, промовчала, щоби не псувати казкову легкість цього дивовижного дня, який розпочався паскудно, та під білим сонцем перекреслив усе погане, що було до того. «Я згадуватиму цей день до смерті, - подумала. — І тішитимуся…»

Зима вередувала. У густім вечорі розгулявся вітер, розбурхав кволий промерзлий Дніпро, продував Гаванський міст, збивав з ніг.