Люко Дашвар - Покров

— Станція «Академмістечко». Кінцева, — металевий голос повертає Мар’яну в реальність.

Підводиться на автоматі: кінцева? Треба виходити. І завмирає від страху — з іншого кінця напівпорожнього вагона на неї крадькома косує все той же чорнявий хлопець. Уже не смішно. Уже не заводить. Сексуальні вуста? Та до дідька! Він хто?! Один із тих, кого покликав Майдан? Понаприїжджало людей — тисячі! Вештаються…

Фантазії несуть, та вже не веселі, чорні — гроші в крові на мертвому дівочому тілі. А в неї гаманець порожній! Півтори тисячі на тілі! Без грошей — просто кров на мертвому дівочому тілі. «Кінцева? А я не виходитиму! — коліна підгинаються, падає на сидіння. — Знову поїду на Лівий берег! Якщо і він не вийде — значить, точно мене переслідує».

Нахаба не вийшов. Вагон знову наповнився людьми, помчав на Лівий берег. І хоч як Мар’яна не намагалася крадькома визначити — переслідувач ще тут чи вже здимів, — із кожною новою зупинкою народу ставало все більше: не розгледіти. Знову «Хрещатик», із вагона видно чорних щурів на станції. «Арсенальна», «Дніпро»…

«Вийду на “Дніпрі”», — раптом вирішила Мар’яна. В останню мить вискочила з вагона, побачила чергову метрополітену, заспокоїлася, застигла посеред платформи. «Якщо той тип з’явиться, кинуся до чергової», — тільки-но подумала, як угледіла чорнявого хлопця.

Він з’явився нізвідки — Мар’яна навіть не встигла вигадати, що саме кричатиме черговій у разі небезпеки: «Рятуйте!» чи «Хапайте його!», — повільно пройшов повз перелякану дівчину, зупинився за метр від неї. Озирнувся, глянув на Мар’яну спідлоба так дивно, ніби самому за себе прикро. Зблизька виглядав старшим — середнього зросту, міцний — не вісімнадцять, ні, але і не двадцять сім! Коротке чорняве волосся вихором над чолом, під густими чорними бровами насмішкуваті примружені дорослі очі, наче все на світі бачили-звідали, і тільки припухлі, мов у дитини, вуста свідчили: ой, не все…

— У мене тільки двадцять гривень! Сережки не золоті! Біжутерія! — процокотіла зубами Мар’яна, намагаючись одночасно вбити незнайомця гнівливим поглядом і не випустити з поля зору чергову.

Усміхнувся відкрито, наче почув найкращу з новин. Зробив до Мар’яни крок, кивнув.

— Добре, — мовив низьким хриплуватим, наче застудженим, голосом. І не дивно — з-під розстібнутого коміра картатої сорочки виднілася біла футболка. Зверху — тільки легка куртка. А надворі не літо.

— Чому? — видушила насторожено.

— Ти зі мною заговорила.

- І що в тому доброго?!

— Ти… моя жінка.

Божевільний?! Приголомшена Мар’яна так здивувалася — про переляк забула. Образа кров’ю до щок: у трьох дивних словах не «моя» вбило, ні! «Жінка»… Така стара?! Не дівчина?… Жінка? А Мар’яна, як у люстерко вдивляється, сама собі років двадцять п’ять дає, навіть двадцять три, як добре виспиться. «Та яка різниця, — засмутилася. — Однаково він зелений, а я не Поля, щоби зі студентами… У мене справжній мужчина є!»

Знітилася. Увіп’ялася в дивака поглядом. На відстані півметра він виглядав ще старшим — не вісімнадцять, ні, і не двадцять, певно, але і не двадцять сім, як Мар’яні. Дівки, точно, божеволіють, бо от зелений, розхристаний, фейс мужній — обвітрений, засмаглий, вуста — принада, а магніт у чомусь іншому… «Ти моя жінка» — без сумнівів. Такий самовпевнений?! Знущається?…

Знизав плечима ніяково, мовляв, вибач. Зазирнув у глибокі Мар’янині карі очі з трагічними темними плямами розмазаної туші.

— Ходімо, — сказав так просто, наче сто років зналися.

Мар’яна уявила Хотинського. «От і реванш!» — заспівало серце.

— Ходімо, — відповіла зухвало.

І покотилася забава. Чергова на платформі шию скрутила, усе вдивлялася в усміхненого хлопця, що вів до виходу за руку розгублену ошелешену дівчину. Таксист-психолог миттєво уздрів у дивній парочці багату здобич: на Поділ? Сто, бо всюди пробки! Майдан же… Мар’яна заклякла на задньому сидінні автівки поряд із чорнявим хлопцем, вперто дивилася вперед, та краєчком ока бачила того, хто так просто сказав: «Ти моя жінка», — усміхався сам собі зачудовано, тримав у своїх долонях її руку. Мовчав. А він неговіркий…

Проковтнула повітря — хвилювання душило не від теплого дотику, від його нерівного дихання, його впевненої радості. Так що ж це?! Спробувала повернути думкам ясність: нащо їде з диваком? Однозначно: маленька божевільна пригода в піку Хотинському. Ні, Мар’яна ніколи не признається коханцю, що отак завіялася з першим-ліпшим тільки тому, що Хотинський не взяв її на вечірку, але ж знатиме — помстилася по-своєму, по-жіночому. Тішитиметься? Ще й як! І нізащо не вважатиме себе винуватою — Хотинський ніколи не казав: «Ти моя жінка»…