Люко Дашвар - Покров

Стримала сльози: дарма тільки малювалася. Увіп’ялася поглядом у власне віддзеркалення у склі вагонного вікна: все ще красива?… Серце впало: з-поміж зосереджених людей на Мар’яну витріщалася розгублена бліда дівчина з принциповим прямим носиком і глибокими карими очима. Хвилясте русяве волосся мало би м’яко линути на плечі, та воно якогось біса наелектризувалося, стирчало на всі боки тремтячим віялом. Підведені червоною помадою вуста вигнулися гіркою підковкою, клята туш лишила під очима трагічні плями… П’єро! Уся краса неймовірна коту під хвіст! Стрільнула оком по віддзеркаленнях вимушених свідків власної ганьби: усі на неї з огидою витріщаються?! Й аж задихнулася од прикрощів: із тьмяного віконного скла на неї дивився чорнявий хлопець із припухлими, як у дитини, вустами.

Та щоби ви провалилися всі! І цей вагон, і цей нахаба, і той «ботан», що кликав Мар’яну на Майдан, і шеф, який раптом вирішив загульбанити посеред робочого дня, і Льова, який клявся, що на вечірку підуть тільки дебіли, а сам — аж бігом, і Оля, і Хотинський!

Втупилася в підлогу, аби не бачити старих і малих, бо вагон знову наповнився людом. «Куди я їду?» — знову подумала спустошено. «Нивки», «Святошин», «Житомирська». Урешті підвела очі й аж заклякла — крізь рухливий натовп на неї дивився той же чорнявий хлопець із припухлими дитячими вустами. Дідько! Мар’яна бачила, як броунівський рух то штовхав його ближче до дверей, то відкидав у протилежний бік, та він лише на мить відводив очі — пропускав пасажирів до виходу, тримався за металеву трубу, щоб не знесло, і знову шукав її поглядом.

Знітилася, поправила рукою волосся. «Може, хтось із замовників?» — маякнуло в лівій півкулі. Звідти ж і відповідь: немає серед замовників рекламної агенції таких… зелених. Цьому ж на вигляд вісімнадцять, не більше.

Зосередилася. «Певно, перетиналися десь. Де?…» — спробувала пригадати події метушливого 2013 року: сусідів затопила, ногу вивихнула на йозі, хотіла пірнути в льодяну дніпровську воду на Водохреща, та тільки роздерла бік крижиною і захворіла, учинила ДТП на курсах водіння, розбила мікрофон у караоке-клубі…

Перелік поразок так вразив — і про нахабу забула. «Господи, яка ж я фатальна невдаха… — ледь не розревлася. — Може, і добре, що не потрапила на вечірку? А то було би, як у караоке…» Перед очі — сяючі вогнями червоно-синьо-зелені нутрощі пафосного караоке-клубу… Поля сказала: «Порвемо простір? По п’ятдесят гривень, і ти — Білик, я — Лобода!» Після третьої текіли Мар’яна увірилася: вона — «Бумбокс» у повному складі. Залишила запалену цигарку в попільничці на столику, відчайдушно горлала: «Поліна… Я на колінах!», вирішила підтвердити слова діями, впала на коліна… Мікрофон — і собі: на підлогу — хрясь! Отут усе і почалося… Поки чемний і витриманий адміністратор пояснював Мар’яні, що за падіння мікрофона вона винна клубу п’ятсот гривень, а за те, що він розбився вщент, — ще сім тисяч, клята цигарка випала з попільнички на файний коричневий диванчик, і з’ясувалося, що правила клубу кваліфікують таку дрібничку, як свідомий підпал, і вимагають за те ще дві тисячі. І як п’яні Поля з Мар’яною не доводили адміністратору, що вимагати п’ятсот гривень за падіння мікрофона — це скотство, бо він однаково розбився на всі сім тисяч, а диван вони не підпалювали, повернулися додому лише під ранок, коли Мар’янині й Полині предки — добре, що в одній хрущовці вже тридцять років живуть! — скинулися і привезли в клуб дев’ять з половиною тисяч гривень збитків, заподіяних пафосному закладу співочими подружками.

— То було до Хотинського, — пробурмотіла тихо.

— Ви мені? — сивий бородань, що сидів поряд, зацікавлено витріщився на Мар’яну, та вона побачила лише його тонкі мляві губи, оточені білими вусами. «У Хотинського такі ж зміїні вуста, — промайнуло раптом. — А в того нахаби… що витріщався на мене… У нього губи припухлі, дитячі…»

Збудилася. Фантазія понесла. Маячня, звичайно, але от школа… (Чому школа?! Десять років тому отримала атестат, жодного разу не згадала!) У класі — ані душі. Вікно навстіж. Мар’яна відчуває хребтом дерев’яну віконну раму. Вітер затуляє очі пасмами хвилястого волосся. Мар’яна простягає руки до хлопця, що стоїть навпроти, дихає так схвильовано, так гаряче. У нього… є очі. І ніс. І брови. Певно, і вуха, і все інше — комплект, та Мар’яна бачить тільки привідкриті припухлі, як у дитини, вуста. Торкається долонями хлопцевого лиця, наближає до себе, цілує ті вуста до нестями, відсилає Хотинському винуваті думки: «Ну, прости… Хіба я винна, що у цього школяра такі принадливі губи?! Цілувати їх — насолода. Не ображайся: я марю, за марення не судять!» Крейда падає на підлогу, лишає сотні крихітних білих уламків. Мар’яна відривається від хлопця лише на мить, щоби знову побачити ті вуста, провести по них пальцем — ш-ш-ш… Тихо, тихо! Не поспішай! Я зв’яжу тобі руки. За спиною. Щоби воля — тільки твоїм вустам… Цілуватимеш?…