Люко Дашвар - Покров

— Е, ні! — Федя піднімає гранчак, дивиться на Мар’яну серйозно. — За вас, свіжі люди! За ваші ендорфіни!

— За нас! — погоджується Ярко. Підсідає до Мар’яни. Простягає їй гранчак.

Як же все це до біса дивно. Мар’яна п’є терпке вино з незнайомими щирими людьми, заїдає пліснявим сиром. П’яніє — і чим більше п’яніє, тим тверезішими і злішими стають думки: «Оце я втрапила… Буде, що розповісти… Невже цей хлопець… І сива жінка… І цей червоний білий… Невже вони вірять, що все це по-справжньому?… Нащо я піддалася омані слів? “Ти моя жінка”, “додому”… Як у кіно! Треба забиратися звідси!»

Ярко бере Мар’яну за руку:

— Ходімо?

Мар’яна відчуває тепло Яркових рук, і, замість того, аби кинути заплановане: «Мені вже час! Усе було отпад…», кліпає повіками: ходімо…

На блакитних дверях Яркової кімнати — знак «фольксвагена».

— Чому «фольксваген»? — питає Мар’яна.

— Народний вагон. Сама побачиш, — усміхається Ярко.

Цікавість сильніша за ніяковість, прикрість, Хотинський остаточно зникає в підворіттях підсвідомості… Мар’яна зацікавлено обдивляється невеличку вузьку кімнатку: оце дім?! Грубий надувний матрац, накритий карпатським ліжником, зелений куб замість столика, на ньому відкритий ноутбук і вигадлива фігурка янгола з прозорого зеленого скла. Книги штабелем при стіні, на вішаку сорочки-джинси, у куті гора мотлоху: троси, міцні мотузки, шкіряні ремені, дебелі металеві карабіни, поряд тендітна етажерка з ажурною різьбою. Навпроти вікна біля дверей — справжній шедевр: туалетний столик, наче з царського палацу. Лак блищить на карельській березі, бронзові вигадливі ручки на пласких шухлядках мають поважний вік, гнуті ніжки закінчуються бронзовими «черевичками», овальне дзеркало — ясне озеро. На стіні над кубом кілька репродукцій незнайомих Мар’яні картин (виведені кольоровим принтером на звичайний канцелярський папір), масштабна родинна світлина формату А3 — десятки зо три людей різного віку на тлі розкішної липи скупчилися навколо старезного діда у світлому лляному костюмі, ще кілька фотографій — хлопці, певно, друзі. А на підвіконні — синьо-жовтий прапор.

Отоді- то Мар’яна і спитала:

— А прапор навіщо? Для Майдану?

Ярко відчинив вікно — впустив у кімнатку холодне зимове повітря — прикріпив знамено знадвору, обернувся до дівчини.

— То знак для всіх, — сказав. — Як український прапор майорить — значить, ми вдома і раді гостям.

— А як ми не хочемо нікого бачити? — спитала і раптом зрозуміла: він має відповіді на всі запитання. Знітилася: ну, годі вже! Досить!

— Знаєш… — почала. — Усе це… надихає, але ти…

— Надто зелений для тебе?

Почервоніла, кивнула.

Не розгубився аніскільки:

— А ти додай мені років. Скільки потрібно?

— Для чого? — Мар’яна дивилася на припухлі Яркові вуста, вуха горіли: нащо читати йому мораль? Хай уже врешті обніме, поцілує… ну, і далі за логікою… Він же її заради цього сюди привів? Ліжко є, тобто матрац. Мар’яна не проти… Навіть хоче… Якось по-швидкому і — геть.

— Для того аби ти заспокоїлася.

— Не розумію, — хоробро сіла на матрац, глянула на хлопця.

— У всі війни так… — Ярко присів поряд, взяв Мар’янину долоню у свої руки. — Приходили чотирнадцятирічні: «Уже вісімнадцять маємо! Хочемо до бою!» Їм вірили не тому, що хотіли дітьми фронти закривати. Підлітки дорослішали. І їм направду ставало вісімнадцять.

— А у нас війна? — спитала Мар’яна.

— Так, війна, — помовчав. Попросив: — Додай мені років.

Мар’яна відчула себе старою, гидкою, нещасною. Висмикнула долоню з Яркових рук. Терпке вино язиком крутило.

— Мені вже двадцять сім! — вигукнула гнівливо.

— Добре. Тоді мені двадцять вісім. Не проти?

— Проти! Скільки тобі насправді?

— Двадцять вісім, — обережно обійняв Мар’яну за плечі, заговорив тихо, упевнено. — Поживемо тут до весни. Добре? Тут енергетика гарна, бо до нас тут жила купа добрих людей. Сусіди — пісня. Аніта. Федя…

— Це… комуналка?

Кивнув.

— А потім переїдемо у дім. Біля ріки.

— Ти багатий?

— Так.

— Купиш?

— Побудую.

— А мені подаруєш капелюшок із сіткою, як у пасічників, сапку і гумові чоботи? І гітару з червоним бантом? — хмільна Мар’яна уявила себе біля недобудованої розвалюхи в хмарі комарів і бджіл, розреготалася невтримно — матрац заколихався.

— …А ти мені — дитину.

Мар’яна заклякла на мить. Підхопилася, сльози на очах: геть звідси, геть!

— Ну, тихо, тихо… — обхопив її ноги, притулився — цілував коліна припухлими, як у дитини, вустами. І навіть крізь джинси Мар’яна відчувала гарячі Яркові губи.