Люко Дашвар - Покров

Мар’яна зіщулилася, протверезіла. Страх прийшов.

— Ні… - прошепотіла. Прикрила руками туніку на грудях.

— Думаю, то доля, що завтра тобі в Дніпропетровськ їхати…

— Чому?

— Побудемо деякий час нарізно. Подумаємо про наші стосунки.

— Я тебе засмутила?

— Ти мене дуже засмутила!

Мар’янине серце рвалося сказати: «Вибач, благаю», та клятий язик ніс своє.

— Я не хочу їхати в Дніпропетровськ!

Хотинський насупився, задумався на мить.

— Тобто… Ти мене кидаєш?

— Навпаки! Хочу разом із тобою зустріти Новий рік! Як зустрінеш, так і проведеш. А я мрію бути з тобою… Все життя!

Хотинський уважно глянув на Мар’яну, раптом усміхнувся, обійняв коханку.

— Хочу тебе… — прошепотів на вушко.

Мар’яна… не попливла. Завмерла в обіймах Хотинського.

— Добре… — прошепотіла слухняно.

— То випробування! Звичайне випробування долі, - бурмотів Хотинський, відробляючи секс добросовісно, як домашнє завдання.

«Чому він завжди під час близькості мені щось втовкмачує? — байдуже думала Мар’яна. — Як то у нього виходить? Такий він… багатогранний!»

— Якщо хочеш бути зі мною все життя, маєш зробити щось для того, — Хотинський продовжував рухатися і навіювати. — Наприклад, поїхати в Дніпропетровськ, скоріше знайти нащадків Дорошів по лінії Самійла. Я ж не влаштовую істерик. Я роблю все для того, щоб ми були щасливими. Речі твої зібрав. Потяг завтра о 17.40.

— Завтра яке число? — Мар’яна услід за Хотинським переключилася на ділову хвилю, забувши зображати неземне збудження.

— Двадцять! Сьоме! — у ритм рухів відповів Хотинський.

Двадцять сьомого грудня 2013 року о десятій ранку коханець висадив Мар’яну біля історичного архіву, поставив поряд із нею повну дорожню сумку.

— Бездоганний план, — сказав. — До п’ятої вечора можеш попрацювати в архіві, потім прямо звідси — на вокзал. На жаль, не зможу тебе провести — шеф на вечір нараду призначив.

Мар’яна спробувала підняти дорожню сумку.

— Ти… всі мої речі сюди спакував?

— Золотце… Ти ж не на один день їдеш.

— А раптом я за день зрозумію, що в Дніпропетровську шукати марно? Нащо ж мені там сидіти?

Хотинський усміхнувся з прикрістю: мовляв, скільки можна дурних запитань?

— Мар’яно! Ще раз! Усе по порядку! Не поспішай, шукай ретельно! Номер у готелі для тебе замовлений на десять днів. Зворотний квиток — на шосте січня. Сьомого відсвяткуємо і Новий рік, і Різдво. А якщо ти ще й привезеш гарні новини…

— У мене немає грошей… Узагалі. Я на весь аванс… нарядилася вчора.

У Хотинського вистачило характеру не психонути. Мовчки дістав із гаманця гроші, взявся рахувати, плюнув, віддав усе Мар’яні.

— Шість тисяч… Усе-таки свято. Замовиш у номер стриптизера і шампанське, — не витримав, штрикнув. Глянув на неї прискіпливо, наче чекав — заллється червоним, засоромиться, із відчаєм спитає: «Навіщо ти так зі мною?!»

Вона мовчала.

— То я пішов?…

Мар’яна вхопила коханця за руку:

— А ти ж як тут, сам?… Як святкуватимеш? Приїжджай до мене!

— Тридцять першого ще працюватиму… А потім буду вдома. Наллю собі шампанського, зв’яжемося по скайпу… І якщо у твоєму номері не буде стриптизера, привітаю тебе рівно опівночі… - поцілував Мар’яну в чоло. — Удачі, золотце. Добудь нам такі новини, щоби ми потім усе життя розкошували.

Хотинський поїхав, вітер упереміж з дощем і снігом гнали з вулиці — Мар’яна сиділа біля історичного архіву на повній дорожній сумці, дивилася в сіре небо, ніяк не могла зрозуміти: що ж так муляє?…

— Светр… Светр маю встигнути до від’їзду віддати! — підхопилася, махнула таксі: — На Поділ.

Скільки їхала, стільки набиралася радості, наче кожна мить, що наближала до Ярка, кидала їй ту радість жменями: на тобі, дівко, волі! На!

«Хоч би вдома його застати», — подумала.

З коридору комуналки до мертвої тиші в кімнатці зі знаком «фольксвагена» на дверях стривожено прислухалася сива вчителька-пенсіонерка Аніта Станіславівна. Ох, не подобалася їй та тиша… Крутнулася на кухню, поставила борщ на вогонь: поки закипить, — встигне дурних врятувати, бо ж не може того бути, щоб учора Ярко таку гарну дівчинку в дім привів, а зранку — і не вийшли.

— Ох, чує моє серце: щось у них неладне!

Заспішила за підмогою: стукнула у двері сусіда, беззубого матюкальника Феді, що той мав сорок вісім років життя, вчений ступінь із філософії, інвалідність третьої групи, хронічний алкоголізм і скептичне серце.

— У Ярка щось надто тихо… І дівчина… Чи є?