Хотинський не пустив процес напризволяще — щопівгодини надзвонював: ти де? Вийшла з архіву? Добре. Уже на вокзалі? Чудово, золотце, купи собі води і бутербродів. Сусіди в купе нормальні? Полиця нижня? Як верхня? Я купував нижню. Помінялася зі старенькою? Яка ти милосердна, золотце.
Коли годинник показав шосту й потяг на Дніпропетровськ без Мар’яни помчав на схід, перелякалася: коханець не відчепиться! Довбатиме і довбатиме дзвінками щогодини, може, попросити передати мобільний провідниці чи, приміром, портьє в готелі… А якщо в цей час поряд із Мар’яною буде Ярко?
— Дідько, це неможливо!
Які тефтелі? Сушила голову, ніяк втямити не могла, що би таке збрехати, аж поки погляд не впав на підзарядку. Підхопилася — Боже, яка ж вона ловка! Набрала коханця.
— Телефон розряджається. А підзарядки знайти не можу.
— Я точно клав твою підзарядку в сумку.
— Немає ніде.
— Може, ти погано шукала?
— Та нема! Я в Дніпропетровську в готелі попитаю… У них же мають бути підзарядки. Чи куплю… Завтра зателефоную… — відрубала зв’язок, розсміялася — ох, ловка! — і врешті побігла на кухню тефтелі готувати.
Тільки перемазала пальці фаршем — Аніта з Федею: ми на Майдан, тож зачинися гарненько, щоб, не дай Боже, якась сволота у двері не ломилася, бо тут райончик сумнівний.
— А ви надовго? — спитала Мар’яна.
— Вимогам часу неможливо відвести певний час, — відповів філософ Федя.
Аніта загорнула у велику вовняну хустку казан із вареною картоплею, наскладала закруток у клітчасту торбину, все те всучила Феді: менше слів!
Мар’яна зачинила за сусідами двері, усміхнулася: як же гарно, що всі розбіглися. Тепер уже ніхто не відволіче — зробить тефтелі, маякне Яркові, щоби швидше біг додому, наллє в гранчаки вино… Ніби все по-справжньому: сім’я, жінка чекає на свого мужчину вдома, робить справжнє діло, не суп якийсь із пакетика…
— Чому ж я свічок не купила?! — вмостилася на кухні й, перш ніж взятися ліпити тефтелі, відіслала Яркові sms-ку: «Повернися ще сьогодні!»
«Неодмінно», — отримала відповідь за мить.
— Мій ти… — збудилася, давай тефтелям раду давати.
Не їжу готувала — радість. Кулька до кульки — красені! Над соусом ворожила, аж втомилася: і все ж красиве виходить, як на картинці, а вже смачнюче… Так захопилася — про час забула: тефтелі ще тушкувались у соусі на плиті, коли Мар’яна почула біля дверей підозрілий шурхіт. Не вагалася — вхопила качалку, причаїлася в темному коридорі.
— Навіть не намагайтеся, падлюки, — прошепотіла: нікому свою радість не віддасть. І думки не промайнуло: то ж Ярко! Не міг він зруйнувати гармонію цього надзвичайного вечора, мав з’явитися лише тоді, коли тефтелі домліють, Мар’яна викладе їх на таріль, притрусить зеленню, потім умиє обличчя і вдягне файну прозору туніку з шифону…
Двері розчахнулися. Мар’яна зойкнула і щосили метельнула качалкою перед темною постаттю. Спалахнуло світло.
— Моя Мар’яна, — усміхнувся Ярко. З-за його спини дівчину розглядали двійко його супутників.
— Біджо, — незворушно-спокійно представився атлетичний грузин років тридцяти. Лишень торкнувся щоки, на якій качалка залишила дотичний слід.
— Ого! Наша людина! Наша… — на Мар’яну з цікавістю косував рухливий юнак років двадцяти: конопатий, світловолосий, розхристаний. — А я Аврора!
— Крейсер? — спитала спантеличена Мар’яна.
І пошкодувати не встигла, що все склалося геть не так, як нафантазувала. Події розвивалися надто стрімко… За мить уже сиділа біля столу на кухні, бо трійця одноголосно постановила: мужчини на стіл накриватимуть. Діставали з пакетів хліб, сир, ковбасу, різали, розповідали: промальпи, уже рік разом на висоті — Ярко, Біджо і Аврора, а конопатого Вовчика Авророю прозвали, бо прізвище його — Крейслер.
- І не «крайслер», і не «крейсер», але до крейсера ближчий! Гламур і пафос зневажає, як що не так — без слів у пику лупить. Тому Аврора! — сказав Біджо. Виставив на стіл тарелі з бутербродами: — Прошу!
— А в мене… тефтелі, - врешті отямилася Мар’яна. — З базиліком і часником. У томатному соусі. Спробуєте?
Ярко їв і усміхався Мар’яні. Аврора і Біджо розчинилися. Мар’яна їла і дивилася на Ярка. Активним фоном звучав збуджений голос Аврори — розповідав щось завзято, та Мар’янин слух вихоплював лише окремі слова: вогонь згас, мєнти, а ми притягли шини… Аврорі густим, важким, як хрест, голосом відповідав Біджо: хворіють, ніс зламаний, краще зранку…
— Ярку! — раптом голосно звернулася Мар’яна. — Що таке кватроченто?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу