Люко Дашвар - Покров

— З мандаринами…

— З мандаринами, радістю… Спи…

«Сплю… Вже другу добу поспіль…» — подумала Мар’яна, засинаючи.

«…І просинатися не хочу!» — зранку наступного дня всілася на матраці, зажурилася: десять діб волі лишилося. Лише десять діб безпонтового лайфу на узбіччі, сказав би Хотинський, та Мар’яна згадала чомусь тата, вірші про одуховлені хати, у яких кожен жилець лишає свій слід назавжди…

Прискіпливо обдивилася кімнатку.

— Телевізор куплю! — прошепотіла.

Не гаючи часу, підхопилася, давай збиратися. Мобільний задзеленчав — Хотинський, Хотинський, знову…

— Не знайшла ще підзарядки, — косувала на телефон, вдягалася. — Не відповідатиму! — вирішила. Вимкнула телефон, аби не смикатися від кожного дзвінка, гайда в місто.

Гаванський міст на вітрі скреготів, як стара фіра, підганяв перехожих. Густі хмари прибили небо до землі, давили Мар’яні на плечі, сипали в очі колючим снігом. Бігла, мружилася — та хоч буревій! Добереться до найближчого супермаркету електроніки будь-що! І хто зупинить?!

— Мар’яно!

Завмерла, озирнулася: Ярко?…

Потомлений, блідий. Усміхався. Ішов Гаванським мостом до Мар’яни.

Зірвалася, заспішила назустріч. Обхопили одне одного, наче віки не бачилися.

— Мій ти… Мій…

— Це тобі, - Ярко дістав із кишені двійко помаранчевих мандаринів на гілочці із зеленим листям, поклав дівчині на долоню.

— Мандарини… — усміхнулася.

— Знак, — сказав Ярко, наче всі сумніви Мар’янині йому давно відомі. — Що сон — реальність, а реальність — сон, який варто змінити.

Мар’янине серце перекреслило філософські сентенції: хіба до них, коли Ярко ледь на ногах тримається?

— Ходімо додому…

— Вибач. Маю допомогти Біджо, у нього мама захворіла.

— Нащо ж вирвався?

— Мандарини…

Дідько! Мар’яна так і не перейшла того дня Гаванський міст. Повернулася до кімнатки зі знаком «фольксвагена» на дверях — спантеличена, розгублена. Не вписувався телевізор у кімнатку! Не вписувався в Ярків світ, куди вона занурилася по маківку: тут усе дивувало, ламало стереотипи і штампи, знищувало найменшу фальш, лишаючи цеглини вічних монументальних істин: Мужчина, Жінка, Кохання…

— Він божевільний, — вкотре повторила зі щирим захватом. І тільки одне невтримне жадання: от новорічна ніч, у ній Ярко, Мар’яна. До дідька телевізор, куранти… Хай не буде льняної скатертини, кав’яру, шампанського — бажання вже не змінити. Мар’яна дістане з гаманця іконку Богородиці, яку завжди носить із собою, аби гроші водилися, вибачиться перед Божою Матір’ю за те, що діставала її дурними проханнями, і присягнеться любити Ярка вічно… Певно, все те назавжди змінить її життя: викреслить Хотинського, викличе обурення матері, теплу посмішку тата, насмішкувату іронію колег по роботі, проте… агенція теж зникне з Мар’яниного майбуття, як справа, на яку не варто витрачати час, бо справи теж мають бути справжніми, як усе в житті. Як кохання…

— Не скажу Яркові все те зараз же! Витерплю до новорічної ночі! — карколомне рішення залило серце натхненням, і з усіх минулих фантазій тільки білі тонкі простирадла залишилися в планах на майбутнє.

Тридцять першого грудня 2013 року Мар’яна прокинулася від незвичного шуму в коридорі, затулила вуха подушками: тихіше, благаю! Вчора Ярко повернувся додому посеред білого дня, і Мар’яна таки потягла його до «Фуршету» по смаколики для новорічного столу. Світле піднесення зашкалювало — не звертали уваги на стурбованих покупців, пустували-дуріли: нюхали апельсини і яблука, мацали пухкі хліби, перебирали банки з оливками, роздивлялися різнобарвні тістечка…

— Давай звіримо смаки? — запропонувала Мар’яна. — Вибиратимемо вино окремо — кожен те, яке йому подобається.

— Окей, — кивнув Ярко, та за хвилину перетнулися біля стійки з грузинськими винами, обидвоє потягнулися до білого сухого «Мцване»!

— Насправді, «Мцване» — зелене вино, — розповідав Ярко. Сунули на Рибальський із повними пакетами, накупили всього до біса, і тільки коли Мар’яна намірилася розплатитися на касі, Ярко насторожився, глянув на неї здивовано. «Забувай, — сказав. — Ми ніколи не житимемо на твої гроші».

— Чому зелене? — Мар’яна крокувала поряд із Ярком — весела, натхненна, легка.

— Його роблять зі стиглого зеленого винограду в Кахетії, Біджо розповідав.

— Перевіримо, чи й справді зелене? — у кімнатці зі знаком «фольксвагена» на дверях усілися на матраці з вином, тільки Ярко на мить розчахнув вікно — вивісив синьо-жовте українське знамено, впустив холодне зимове повітря, — і, може, від того Мар’яна відчайдушно захотіла зігрітися: щоб вино венами, як кров, щоби Ярко вів долонею по скроні, вилиці…