Люко Дашвар - Покров

І всі замовкли.

— А-а-а… То просто, — вигукнув Аврора. — Ярко розповідав. Це коли люди врешті починають відчувати себе людьми. Як оце у нас зараз…

— Чуєш, помовч! — зупинив його Біджо, кивнув Яркові: — Кажи!

— То, справді, просто, — усміхнувся Ярко. — Початок Відродження, епоха гуманізації, яка проголосила: кожен має право займатися вільною творчістю, а перевага людини в її гідності, і тільки в тому…

— Кажу ж, як в Україні, - знову встряг Аврора. — У нас — революція гідності. Крутіша за все кватроченто.

— …Людям складно притримуватися простих істин, — продовжив Ярко. — А найскладніше розібратися в тому, чи є свобода волі.

— Свобода волі? Дивне поняття, — мовила Мар’яна.

— Над тим сушили мізки мислителі від Аристотеля до Бердяєва і Хокінга, — кивнув Ярко. — Філософи кватроченто для себе цю проблему розв’язали: свобода волі — першопричина злетів людського духу.

— Просто… треба менше базікати, а робити справу, — сказав Біджо.

— То так, то так! Засиділися ми… — заторохтів Аврора. Уже підскочив, збирав тарелі зі столу. — А все Мар’янині тефтелі. Даси рецепт? Я подарую його своїй майбутній дружині на першому побаченні, щоб заздалегідь знала шлях до мого серця.

— Уже йдете? — Мар’яна і сумніву не мала — зараз Біджо з Авророю заберуться геть, і вони з Ярком врятують цей неймовірний вечір… Уже ніч…

— Ми тільки по карабіни заскочили, — пояснив Ярко. — І перекусити.

— Так, так! Ми по карабіни, троси, — ніяк не вгамовувався балакучий Аврора. — Бо на Майдані відчайдухи на «йолку» лізуть без страховки. Ще повбиваються. Треба то виправляти.

Мар’яна розгублено глянула на Ярка.

— Ти теж ідеш?!

Дужий Біджо зорієнтувався миттєво: вхопив легкого Аврору за шкірку і витяг у коридор.

Ярко не виправдовувався, не скиглив, не віджартовувався, та Мар’яна бачила синю жилку, що пульсувала на його скроні.

— Залишся… — прошепотіла. — Благаю!

Ярко знітився, ніби йому на голову напхали корону, всі навкруги впали долілиць, заніміли. Узяв Мар’янині долоні у свої.

— Ми поговоримо… І про цей день, — сказав упевнено.

— Коли?

— Згодом. Просто уяви, що я на роботі.

— Майдан — робота?

— Діло. Просто в такі часи ясніше розумієш, у чому твоє справжнє діло.

— А я? Я — не діло? — Мар’яна відчула себе маленькою ображеною дитиною. А Ярко був старшим. Значно старшим.

— Ти — назавжди, — мовив. — Майдан мине, а ти… ніколи, — замовк.

Мар’яна глянула на Ярка, як на божевільного.

— Ти сам віриш у те, що ми — на все життя?

— Так.

— А я — ні!

— Чому?

— А я забобонна! От зустрінемо Новий рік разом, тоді повірю… що цілий рік з тобою буду. Чи ще довше…

— Ми зустрічатимемо разом кожен Новий рік, — пообіцяв Ярко низьким хриплуватим голосом. — І цей…

До 31 грудня 2013-го — три дні, у кишені шість тисяч гривень без копійок. В інші часи Мар’яна би і за півгодини їх спустила, та нині — все інакше, все по плану. Забула… Геть забула, що гроші чужі, що в агенцію не ходить, що в Дніпропетровську порожніє готельний номер, а Хотинський же перевірить… Та до біса! Буде так! 31-го зранку обійме божевільного Ярка, скаже: ти тільки мій. Усі поснули — друзі, вороги… Справи зникли, битви затихли — свято! Глянь-но, як я все підготувала: купила келихи тонкого скла, лляну скатертину, шампанського, кав’яру і сиров’яленої конини, бо то смачно. І мандарини. Усю кімнатку неодмінно має заполонити запах мандаринів. Карпатський ліжник накриє біле тонке простирадло, що його мати так вчасно напарила доньці, коли та до Хотинського переїжджала. Гарне простирадло, нове, ніким так і не прим’яте.

- І свічки! Свічок же не забути купити! — усе складала список закупів, одне ламало файну фантазію — у кімнатці Ярка, здається, ніколи не жив телевізор, і хоч Мар’яна тільки раділа, що тривожні теленовини з Майдану не відволікають її від новорічних клопотів — досить того, що Аніта з Федею бубонять! — та новорічна ніч без телевізора здавалася прикрим непорозумінням. А куранти? А загадати бажання?

— Телевізор куплю! — вирішила зопалу. — Здивую Ярка.

То різні речі: надумати здивувати когось і просто жити, викликаючи щире здивування людей. Ярко просто жив, дивуючи Мар’яну щохвилини. Уночі 27-го не пішов, грюкнувши дверима. «Дожену», — кинув Аврорі й Біджо, вклав Мар’яну на матрац, обійняв.

— Засинай… — шепотів на вухо. — У тебе такі прекрасні… такі трагічні юдейські очі… У них історія тисячоліть… Заплющуй очі — сни вже йдуть. Свіжі, нові…