Володимир Лис - І прибуде суддя

— Що вам потрібно? — запитав я.

— Цього разу лише повідомити про власну смерть, — сказав «жебрак».

— Облиште ваші безглузді жарти і не заважайте працювати, — розсердився я.

— А я й не жартую, — сказав він якось натужно, наче, розмовляючи, котив під гору важезний камінь. — Через півгодини мене вже не буде. Маю до вас невеличке прохання. Хоч і сумніваюсь, чи ви його виконаєте. Я просив би вас бути присутнім на моєму похороні. Все ж я перша людина, котру ви зустріли, коли прибули до Старої Вишні. То прийдете?

— Хто ви? — прошептав я.

— Жебрак, тільки й усього. Решту довідаєтеся потім, якщо захочете. Прощайте, пане суддя.

Він поклав трубку. Він зовсім не жартував, зрозумів я. До того ж мені не сподобався його голос. Хрипкий, натужний, ледь чутний, він справді скидався на голос із того світу. Я не став класти своєї трубки і з іншого телефону подзвонив на телефонну станцію. Слова «суддя» і «розслідування» таки подіяли на телефоністку, і за кілька хвилин я знав номер телефону, з якого до мене дзвонили. Телефонний довідник Старої Вишні був не надто товстим, тому хвилин за десять я знав і адресу. Розпитав у Раї-секретарки, де знаходиться вулиця Вернадського, і кинувся бігти.

Дорога привела мене туди, куди й мала привести: до будинку, в якому я вже побував, де застав Ґлорію і її невідомого коханця. Скло на вікні, яке я вибив, було давно засклене. За вікном я побачив чиїсь силуети. Повагавшись, все ж подзвонив, хоч і не знав, що я маю сказати. Відчинила мені стара жінка, у вицвілих очах якої застигли сльози.

— Вибачте, але мені сказали, що у вас…

Я затнувся, став підбирати слова. Сказати, як є? Надто довго пояснювати. Але стара мене випередила.

— Так, Георгій помер, — сказала вона.

— Георгій?

Я мимоволі приглушено скрикнув.

— Щойно, хвилин десять тому, Ви зайдете?

Вона повернулася, зігнута, згорьована, подибала всередину будинку. Мати, зрозумів я.

У кімнаті я побачив ще одну жінку і того, кого так довго не міг зустріти.

Чоловік з обличчям жебрака, саме той, який першим зустрів мене у Старій Вишні і якого я забути не міг, лежав на ліжку зі складеними на грудях руками. Зодягнутий він був у нову білу сорочку і новий чорний костюм. Але обличчя… Я не міг помилитися.

Обидві жінки плакали. Коли вони нарешті виплакалися, я спитав, як помер Георгій. І дізнався, що він дуже мучився. Останній рік його геть з'їдав рак. Він відмовився від лікування, ходив на роботу, хоч і терпів нестерпний біль. Сьогодні, вони підозрюють, прийняв отруту, бо помер якось раптово. Друга жінка виявилась сестрою. Я назвався давнім приятелем з іншого міста. Дізнався, що мій тезка працював головним інженером молокозаводу, що жив він тут сам, бо дружина його покинула.

— Дружина? — швидше механічно перепитав я. — Давно?

— Хіба ви не знали?

— Ні. Власне, я… Вона виїхала?

— Ні. Інна живе у Старій Вишні.

— Інна? — Я вдруге мало не зойкнув.

— Хіба ви не знали? — стара подивилася трохи підозріливо.

— Вона працює у крамниці господарчих товарів? — спитав я.

— Так, — сказала мати «жебрака». — То ви все-таки її знаєте?

— Знаю, — сказав я правду.

Я знав і те, хто першим повідомить їй про смерть колишнього чоловіка. Це буду також я.

— Георгій помер, — сказав я Інні. Вона підвела на мене сухі колючі очі.

— Це я знала ще п'ять років тому. Ви хочете щось купити?

— Купити?

«Може, вдарити її, струсонути? — подумав я. — Чи що зробити ще, аби вона ожила?»

Я став рухатися вздовж прилавка. І побачив Інну серед ночі. Першої ночі мого приїзду до Старої Вишні. Майнула здогадка, що тієї ночі в неї була зустріч із «жебраком». Навіщо?

— То що вас цікавить?

Вона перегнулася через прилавок, і коли наші очі опинилися так поруч, що я мовби фізично відчув сяйво її очей, продавщиця прошептала:

— Повірте, це вам зовсім не потрібно.

— Що не потрібно? — Приймаючи гру, я теж перейшов на шепіт. — Що ви маєте на увазі?

— Ви хочете, як і він, стати «жебраком».

— Стати «жебраком»?

Я випростався. Слова її були несподіваними і безглуздими.

— Навіщо мені ставати «жебраком»?

Продавщиця виструнчилася, глянула на мене з таким королівським презирством, наче я щойно відмовився від бозна-якої милості.

— Тоді навіщо вам взагалі все це?

— Що взагалі?

Ми були у крамниці самі. І все ж вона мовби чогось боялася. Чи прикидалася, грала, чи була божевільною. Щось одне відповідало істині, але що — я не міг вирішити.