— Чотири вбивства? Ви, здається, п’яний, громадянине?
— Ні, — сказав я. — Не п’яний, хоч і пив сьогодні. Але я вже давно протверезів. Тому й прийшов до вас.
— Отже, ви стверджуєте, що стали свідком одразу чотирьох убивств?
— Не одразу, а з певним інтервалом, — спробував я усміхнутись.
— Тобто вбивства відбулися не сьогодні? — уточнив лейтенант аж надто серйозно.
— Саме так, — підтвердив я. — Сьогодні був похорон останньої жертви. Останньої моєї жертви.
— То вбивця — ви?
Лейтенант аж відступив від мене. Все його тіло налилося напругою.
Нарешті я по-справжньому виспався. Жорсткі нари зовсім не заважали цьому. Не заважало й бурмотіння сусіда по камері. Бо з моєї душі звалився величезний тягар, який мучив мене, пригинав до землі і не давав дихнути. І те, що далі вже буде зі мною, відтепер не мало аніякісінького значення. Смерть? Що ж, я готовий і до смерті. Вона принесе мені тільки полегшення. Бо я все одно не вийду з в’язниці своєї душі, навіть якщо мене визнають таким, що не здатен відповідати за свої вчинки. Хоча навряд, бо тепер я здатен тверезо мислити, обмірковувати, згадувати, аналізувати. Я здоровий після цієї сповіді, якщо тільки можна назвати здоров’ям спустошену душу такого негідника і вбивці, як я.
Останнє, що я побачив перед тим, як заснути, була біла-біла рівнина, величезне поле, щедро вкрите снігом. По ньому хтось біг, кудись поспішав, але то був уже не я. Та й прибігти йому було нікуди, адже рівнина простягалася ген-ген, аж до обрію, а може, і взагалі була безкінечною.
Мені нічого не приснилося, і, коли я прокинувся від стукоту в дворі і крику «Підйом!», почувався досить легко, принаймні фізично. Я легко звівся на ноги і побачив, що тепер у камері сам: напевне, сусіда забрали вночі, боячись, аби я чогось йому не зробив. Тільки посміхнувся з цього, бо на будь-який вчинок був не здатним.
Вчора я розповів геть усе слідчому, який взявся вести мою справу. Я попросив вислухати мою розповідь із самого початку, тобто з дитинства. Отже, я розповів про вбивство тітки Марії, про те, яке враження справило на мене, коли я… Так, я наче щось передчував, мовби визначав собі долю, коли тоді… Щось підштовхнуло мене, і як тільки батько пішов до дільничного міліціонера, щоб повідомити про трагедію, я крадькома від матері, котра все ще не могла прийти до тями, взув чоботи і побіг до хати тітки Марії.
Ніколи мені не забути, як відчинив двері й ступив до хати.
Втім, побіг я не відразу. Спочатку вислизнув з нашої хати і довго стояв, притулившись спиною до холодної стінки. Шалено калатало серце, здається, досі чую його биття. Нарешті я ступив у сніг. Пройшов трохи, спинився. Злякався, що звідси мене може побачити мама. Наче вона могла знати, куди я зібрався. Озирнувся. Маминого обличчя у вікні не було. І тоді я побіг. Біг, провалюючись у заметах, кілька разів упав, як перед тим мама, за якою спостерігав у вікні.
Потім я прочинив двері до сіней тітки і, коли побачив її, закривавлену, порубану, спершу закам’янів від жаху, а потім закричав, хоч почути мене ніхто не міг.
Я кричав так довго, що захрип, і мій голос вмер, здавалось, разом зі мною.
Але я лишився жити. Потім ходив на суд. Заходив до клубу і дивився, як сидить на лавці збоку під охороною міліціонера дядько Іван, слухав, як говорить суддя. Потім був день, коли оголосили вирок. Пригадую, я щось шептав омертвілими губами, хоча що саме — не пам’ятаю. Плив зал, заповнений людьми, здавалося, то не тітка Поліна, дружина дядька Івана, кричить безтямно, ледве суддя вимовив: «До смертної кари», — а кричу я, малий хлопець, який причаївся в останньому ряду. Але чи кричав я? Якщо й кричав, то всередині себе, кричало, сповнене жахом, все моє заціпеніле єство. Потім я побачив, як дядька Івана виводять із залу, він оглянувся в дверях, мені здалося — він подивився на мене, саме на мене, може, він шукав мої очі, напевне ж, шукав, а я щось шептав, все шептав, тепер пригадую, що: «Я буду суддею, я буду суддею». Саме так, тоді вперше, винесений людським потоком на вулицю, йдучи довго з непокритою головою під снігом, що якраз почав падати, — великий, лапатий, — я вже знав, що неодмінно стану суддею.
Слідчий слухав, не перебиваючи, і я мусив розповідати далі. Напади почалися ще в дитинстві. Втім, я тоді не знав, що то напади. Просто одного разу десь так через рік після суду над дядьком Іваном я раптом відчув перший напад страшної чорної люті. Ми йшли вулицею зі школи з моїм однокласником, і він почав розповідати, як ловко навчився підглядати за дівчатками в нашому шкільному туалеті. Там начебто була дірка, про яку знав лише він.
Читать дальше