Володимир Лис - І прибуде суддя

Я стояв і чекав на відповідь, хоч уже й сам знав її. Нащо мені спілкування з «жебраком» і інтерес до нього.

До крамниці зайшли дві жінки, щось запитали. Я вже не чув їх. Слова, що виникли в мені, заповнили все приміщення. Крізь них випливали відра, каструлі, чайний сервіз, сокира, набір слюсарних інструментів, ще якісь речі на прилавку і за ним. Я не все збагнув зі сказаного Інною, але бажання запитати: «Як стати „жебраком“?» — росло дедалі дужче.

Пересилюючи його, себе і бажання трощити геть усе в крамниці, я рушив до дверей. Оглянувся. Продавщиця Інна от-от заридає, зрозумів я. Треба тільки, щоб я і ці дві жінки, ці дві дурні гуски, що вдавали, наче щось там вибирають, а може, й справді вибирали, — аби ми нарешті вийшли.

Я зрозумів і те, що я ці два чи три дні до похорону втікатиму від спокуси, напевно, найбільшої в моєму житті.

Я вийшов, вдихнув на повні груди повітря і подумав, що, можливо, був приречений вже з першої ночі приїзду сюди, а «жебрак» знав про те, тому мене й застерігав. Водночас я знав: думати так втішно, бо думка ця заперечує щойно зроблений мною вибір.

На похорон «жебрака» (не можу чомусь назвати його інакше) прийшло чимало людей. Все-таки головний інженер молокозаводу був у містечку шанованою людиною. Я йшов посеред натовпу, в якому була й Ґлорія і горбилася попереду в чорній хустці на правах колишньої дружини Інна. Чи знали всі ці люди про друге життя померлого? Я питав себе про це за дорогу разів з десять, але так і не знайшов підходящої відповіді. Якщо так — то всі вони учасники змови, сенс якої ще треба розгадати. Якщо ні — то яка моя роль, яку роль готував «жебрак»? Невже я справді маю одягти те брудне лахміття?

Іноді процесія здавалась мені нереальною, як і все, що відбувалося зі мною останнім часом.

Це відчуття росло, і довкола мене стала поступово утворюватися порожнеча, в якій, окрім мене, нікого не було. Не в змозі стриматися, я став потихеньку вибиратися з натовпу. Тупіт ніг, шаркання, притишені розмови, плач даленіли, юрба перетворювалася на безформну масу, за якою я тепер повільно рухався окремо.

Так тривало, доки я не завважив обіч вулиці німого Максимка. Він також побачив мене, підійшов і став щось «говорити», відчайдушно жестикулюючи. Він показував похорон, імітуючи людей, які йшли за труною, потім показав, як померлий наче встає, іде кудись. Що це мало означати?

— Він що, по-твоєму, має воскреснути?

Німий захитав головою, замукав. Показав на себе, вдаючи, ніби на ньому інший костюм, тоді зобразив померлого, показав на свою зашмуляну одежину. Я збагнув, що йому відомо про подвійне життя головного інженера, і спитав, чи знає, де той зберігав своє лахміття. Він ствердно хитнув головою.

Ми дісталися до покинутої, обдертої халупини, яка раніше, мабуть, була чиїмось сараєм. У кутку лежала купка соломи, а на ній те, що я шукав, — рештки напівзотлілого костюма «жебрака». Ледве взяв його до рук, відразу відчув сморід, який став забивати ніздрі. Я пригадав, як смерділо це лахміття в ніч мого приїзду, і зрозумів, що ніколи його не одягну. Для цього містечка вистачить і одного божевільного. Чи є ще якась таємниця? А мені це байдуже. Байдуже, мало не закричав я, але щось здушило горло, і я закашлявся.

Кашляв довго, здавалося, всі нутрощі виваляться назовні.

Німий перелякався, замахав руками, розчинив навіщось перекошені двері. Я погамував кашель і витер хустиною губи й очі.

— Ходімо, — сказав я німому.

Він покірно поплентався за мною. Ми дісталися до невеличкої забігайлівки, пишно названої баром «Нептун», і там я напився і напоїв свого несподіваного колегу. Коньяк, а за ним і горілка добре зволожували горло і туманили очі. Коли ми вибралися з бару, земля приємно похитувалася під ногами.

— Отак ми й пом’янули його душу, — сказав я. — Його грішну душу.

— Ніякої душі в нього не було, — раптом сказав німий. Якби земля на цій вулиці розступилася піді мною, я б, напевне, здивувався менше.

— Ти що… говориш?

— Авжеж… як і ти, — глузливо сказав «німий». — Говорю і хочу сказати, що ти собаче лайно. І я собаче лайно, і світ цей також. Сьогодні він втратив ще одного дурня, який хотів бути Богом і дияволом водночас, а що з того змінилося? Він не примирився, ха-ха! Ти думаєш, завтра хтось його згадає?

— Як це — Богом і дияволом водночас? — спитав я, вдаючи п’яного, хоч був уже абсолютно тверезісінький.

— А так, — сказав «німий» і знову замукав, зажестикулював, замахав руками.