Володимир Лис - І прибуде суддя

— Ви знаєте цього громадянина? — спитав слідчий.

— Так, це Георгій Лащук, — сказала Ґлорія тихо.

— Ви написали в заяві, що цієї ночі…

Він зачитав те, що тільки-но переповів мені.

— То я тебе зґвалтував, Ґлоріє? — спитав уже я, коли він закінчив.

— Тут ставлю питання я, — сказав слідчий. Ґлорія подивилася у мій бік. Я ладен був розплакатися на той її погляд. Він потягнув мене, як безодня — чорна, нескінченна, вона розширювалася з кожним сантиметром падіння.

— Ні, — сказала Ґлорія. — Ні.

— Що — ні? — не зрозумів слідчий.

— Він мене не ґвалтував, — сказала Ґлорія. — Це все мама.

— Мама? — здивувався слідчий.

— Так, — сказала Ґлорія, і голос її, здавалося, кудись зовсім провалився. Далі чувся глухий переривистий шепіт. — Мама хотіла, щоб він одружився. Одружився зі мною. Вона сказала, що коли… Коли розіграти це… Це із зґвалтуванням, то… — Вона підвищила голос, тепер у ньому звучала страшна, невимовна мука. Як вона тільки переливала її у слова. — То він злякається і одружиться.

— Отже, ваша заява… Ваша заява неправдива? — розчаровано спитав слідчий, мало не вигукнув.

Ґлорія високо підвела голову і подивилася у вічі слідчому так виразно, що той аж злякався і собі підвівся.

— Так, — сказала Ґлорія. — Саме так — неправдива. Я забираю її назад. І мама не винна. Я сама вигадала зґвалтування.

— А ті… ті пошкодження на вашому тілі?

— Я їх зробила сама. Ні, удвох з мамою. Ні, сама. Я дуже хотіла, щоб він став моїм чоловіком.

Цієї миті все в мені затерпло. Все, що було між нами в ці останні місяці, раптом промайнуло протягом якихось п’яти чи десяти секунд. То був нестримний калейдоскоп, що розсипався на льоту. Його скельця падали мені на обличчя й боляче ранили. Я міг ще зробити щось, струсити їх, я міг вимовити слово, два, ціле речення, я знав, яким би воно мало бути, але знав й інше — це речення нічого не змінить, а якщо й змінить, то це буде проти моєї волі, не зможу я бути таким, як був, не зможу забути те, що забути неможливо.

Ще було запитання слідчого, чи усвідомлює вона, що її можуть покарати за наклеп, але я бачив, що ніякої кримінальної справи він порушувати не стане. Йому, як і мені, було дуже шкода нещасної калічки. Він, правда, запитав її, чи справді були інтимні стосунки зі мною, і отримав схожу на зойк відповідь, що так, були, але цілком добровільно. Як і вчора.

Слідчий звелів Ґлорії вийти і, коли вона, шаркаючи по підлозі, покинула кабінет, запитав уже мене, як же з моєю розповіддю про той злощасний будинок і Ґлорію в ньому? Я пояснив, що будинок був і все, про що я розповів, було насправді.

— І після цього ти спав з цією нещасною?

— Невідомо, хто з нас більше нещасний, — сказав я.

Він похитав головою. Та цієї миті до кабінету ввірвалася мати Ґлорії. Вперше і востаннє я бачив її такою розлюченою. Тиха сіра жінка виглядала справжньою звірюкою. Вона закричала, що і мені, і Ґлорії не треба вірити, що вона вчора ввечері сама бачила, як я ґвалтував її дочку, і якби вона не розбила шибку, то невідомо, чим би це все закінчилося. Вона кинулася до мене і почала бити по голові, по плечах, дряпатися, тому довелося схопити її за руки і відштовхнути.

Мати Ґлорії впала на підлогу і коли підвела голову, то не стала підводитися, а затулилася руками і завила так страшно, що я аж здригнувся. На якусь мить здалося, що переді мною не стара нещасна жінка, а поранена зла вовчиця, у якої, до того ж, мисливці щойно позабирали вовченят.

Скрипнули двері. То до кабінету повернулася Ґлорія.

— Мамо! — зойкнула вона. — Мамо!

Мати Ґлорії, почувши голос дочки, подивилася на неї і враз перестала битися в істериці.

— Це ж неправда, мамо, — на диво спокійно сказала Ґлорія.

— Неправда? — Мати Ґлорії підвелася. — Неправда? Авжеж, неправда, донечко. Як ти хочеш. Неправда, пане лейтенант, — звернулася вона до слідчого і тихо, приречено засміялася, та так, що в мене мороз шкірою пробіг від того сміху.

Досі мені у вухах лунає голос Ґлорії. Не її матері, а саме Ґлорії. Спокійний, тихий голос.

— Залишайся, Георгію, — сказала вона.

Мені вдалося з нею зустрітися на коротку мить, коли я забирав речі, перебираючись із кімнати, яку досі наймав, до гуртожитку, який вибив мені голова суду.

— Після того, що трапилося? — вражено спитав я.

— А що трапилося? — Вона дивилася геть безневинно. — Нічого, ти ж сам сказав. Нам уже нічого й не страшно.

— Ти так вважаєш?

Вона не відповіла. Розмовляти далі не було сенсу. Я відвернувся, взяв до рук валізу з одягом. Ще були зв'язані шнурком книжки, сумка з кількома тарілками, двома банками варення, привезеними недавно від батьків. Я повантажив це в «уазик», виділений головою суду.