Володимир Лис - І прибуде суддя

І тут я збагнув, що маю шукати в цьому добротному домі. Репродукції картин Ієроніма Босха. Проте обхід і ретельний огляд нічого не дали. Картин з потворами ніде не було. Однак в останній з кімнат, куди я заглянув (жодні з дверей не були замкнені, так, немов тут чекали, що я стану робити цей обхід), на стіні у рамці за склом висвічувався великий білий аркуш паперу, на якому тушшю було виведене одне-єдине слово: «Пригадай». Я мимохіть окинув його поглядом, повернувся, щоб іти далі, й знову поглянув на те слово. Навіщо воно обрамлене в рамку і до кого звернуте? «До тебе», — сказав хтось. І я знав хто — «жебрак». Але навіщо? Що я мав пригадати? Відповіддю мені була тиша.

Я повернувся вже від дверей, кинувся до рамки з єдиним словом у ній, зірвав, повернув і скреготнув зубами. На звороті рамки була справді копія картини, те, що я шукав. Це були потвори Босха, але у двох з них замість голів із дзьобами чи рилами, або чим там ще, були вмонтовані дві людські голови: моя і Ґлорії. Моя фотографія була давня, ще студентська. Існувала вона в двох примірниках: один у мене, другий у Валерії. Плівка в нашого однокурсника, котрий отримав направлення в маленьке прикарпатське містечко. Моя фотографія була в альбомі, отже, без сумніву, її викрала Ґлорія. Але навіщо? Вона знала, що я прийду сюди? Ще хвилинка — і я остаточно збожеволію, зрозумів я. Жбурнув на підлогу рамку. Дзенькіт скла підказав, що робити. Я нагнувся і видер картину Босха. Ґлорія мусить повернутися, як не сьогодні, то завтра, а я мушу нарешті розгадати суть подій, які відбуваються довкола мене.

«Суть подій, — сказав хтось до мене, — яку ти вже знаєш, знав з самого початку. Не обдурюй себе хоч в такий момент».

Я знав, звісно, кому належить цей голос. Мені самому. Він іде з тієї глибини, куди я останнім часом старанно, всіма силами намагаюся не зазирати. Я намагаюся віддалитися, відійти, відбігти від цієї глибокої, майже бездонної ями, але, здається, вона біжить навздогін за мною. Тепер я остаточно зрозумів — утекти мені несила. Не зможу я цього зробити. Та чи я й прагнув?

Я завмер на якусь хвилину. Тиша довкола була всеосяжною. Але в що я вслухався — у самого себе? У те, що відбулося, що мало відбутися? Я наче сподівався, що ось тут, поруч зі мною, з’являться ті, до чиїх смертей я був причетним.

Я склав папір удвоє, засунув за пазуху й рушив до виходу. У віддаленій кімнаті загупали кроки і грюкнули двері. Я весь напружився. Хтось пробіг подвір’ям. Все ж, проходячи однією з кімнат, я кинув мимовільний погляд у дзеркало і зрозумів, що мені треба хоча б умитися. Тепер я ступав сторожко, де й поділася безтурботність. Я знайшов простору, обкладену блакитним кахлем ванну і змив кров. Елегантною щіткою, ручка в якої була не інакше як зі слонової кістки (слонова кістка у Старій Вишні!), я почистив одяг. Та коли на прощання ще раз подивився у дзеркало, з’явилося відчуття, яке насипало горошинок снігу за комір: мені раптом здалося, і дуже реально, наче дві, три, п’ять, десять пар очей розглядають мене. Озирнувся. За спиною нікого не було. Не було і в домі. Обережно скрадаючись, я покинув цей порожній і тепер вже небезпечний будинок. Довелося затиснути хустиною рану на великому пальці правої руки. Так, із затиснутою раною, похитуючись, я вийшов на вулицю. Вона була також безлюдною.

Усю дорогу мене не полишало відчуття нереальності того, що відбулося. І водночас підсвідомо чекав, що застану Ґлорію вже вдома, що отримаю відповіді на всі свої запитання.

Але я застав порожню, пустельно, пустельно порожню кімнату. Не світилося і на половині її батьків. Єдине, що мені лишалося, — це дочекатися ранку. Я обробив рану одеколоном і сяк-так перев’язав. Завтра звернуся у травмпункт. Роздягаючись, згадав про фотографію. Мене чекав ще один сюрприз: та моя фотографія, як дві краплі води схожа на припасовану замість голови до однієї з потвор Босха, лежала в альбомі. Отже, Валерія… «Отже, Валерія», — прокричала мені ніч з-за вікна. Але навіщо? І як вона могла бути зв’язана з Ґлорією, «жебраком» і всіма іншими творцями мого персонального старовишнівського пекла? На це я мав отримати відповідь якщо не завтра, то найближчим часом. Я згадав, що в маленькій аптечці, яку перенесла до моєї кімнати Ґлорія і звідки я брав бинт для перев’язки, було й снодійне. Аптечка виявилася на місці, димедрол також. Я ковтнув таблетку, за нею другу, бо це була єдина можливість врятуватися від безсонної ночі, від болю на порізаних руках і болю душі.