Володимир Лис - І прибуде суддя

Гриміло довго, так довго, що, здавалось, грім прибив, прицвяхував мене до ліжка, і не було сили не те що піднятися, а й відчути себе живим. Так напівживим, напівмертвим я провалювався кудись у безкінечність, поки крізь грім не прорвався чийсь голос, що розпилював мій череп на шматки грубо й безжалісно.

Нарешті я перестав падати, хоч ніби нікуди й не приземлився. Повільно усвідомлював, що я прокинувся.

— Та він хоч живий? — це вже спитав хтось за моєю головою.

Я відчув холод — зимовий, безжалісний — і прокинувся остаточно. Підвів голову. До кімнати просіювався світанок, за вікном, що зяяло вибитою шибкою, стояли якісь люди. Люди у міліцейській формі. Ще нічого не усвідомлюючи, я зірвався на ноги. Майже відразу заболіла поранена рука.

— Відчиняйте, громадянине, — сказав молоденький лейтенант, котрий, здавалося, для чогось принюхувався до вікна.

«Хто ж його розбив? — подумав я. — І що взагалі трапилося, доки я спав, що приперлася міліція?»

Відповіді не знайшов, нічого не пригадав і, як був, почовгав до дверей.

Вони ввалилися всі втрьох і відразу. Один став біля одвірка, інший ринувся до ліжка, лейтенант жестом показав, що треба вийти на середину кімнати.

— В чім річ? — спитав я.

— Громадянин Лащук Георгій Васильович? — спитав лейтенант.

— Так. А що, власне…

— Ось постанова про ваше затримання.

— Але в чому річ?

— Ви підозрюєтесь у зґвалтуванні громадянки Ранюк Ґлорії Антонівни.

— Що? — Я аж заточився. — У чому? У зґвалтуванні Ґлорії?

— Саме так. За її заявою.

— За її заявою?

— Так. Одягніться, будь ласка.

Я став поволі виконувати його наказ. Руки мої, холодні і гарячі водночас, погано мене слухались, коли я натягав штани, светра, взувався. В голові крутилися якісь слова, уривки чогось логічного, чим я міг би пояснити все, що відбувалося зі мною. Нарешті, автоматично проводячи гребінцем по волоссю, я видобув звідкись два слова: міра підлості.

— Ходімо, — сказав лейтенант.

— Куди?

— У райвідділ внутрішніх справ.

— Я хотів би побачити Ґлорію.

— Там і побачите.

Ми вийшли. Перев’язана рука нестерпно боліла. За парканом стояла сусідка і здивовано дивилася на нас.

Слідчий райвідділу мав років сорок — сорок п’ять, стомлене й виснажене обличчя, мовби він цілу ніч розвантажував самотужки вагон з вугіллям, і ще більше стомлені темно-сірі очі. Він кволим жестом показав мені на стілець, і почалася та ж процедура запитування: хто я, ким працюю, де народився.

Я відповів і, доки він дивився кудись повз мене, подумав, що, може, досі сплю. Може, мені сниться сон, якому не буде кінця, доки не перестане діяти димедрол. Ще я подумав: слідчий наче щось пригадує, може, як звати його самого, абощо.

— Ставте, будь ласка, запитання, — не витримав я.

— Ви так поспішаєте? — сказав він. — Ти так поспішав, коли ґвалтував?

— Нікого я не ґвалтував. У мене болить рука.

— Рука? І де ти її поранив?

— Не ти, а ви, — розізлився я. — Я з вами, даруйте, свиней не пас.

— Ти сам велика свиня, — сказав слідчий. — Ах, вибачайте, ви. Ви — свиня і негідник. Влаштовує?

— Ви спали до цього з Ґлорією Ранюк? — спитав слідчий після нової паузи.

Я сказав, що відмовляюся відповідати, доки мене не ознайомлять із суттю звинувачення, яке стало причиною арешту.

— Вибачте, я й забув, що ви самі юрист, — сказав слідчий, але все ж через хвилину почав говорити по суті.

Я дізнався, що сьогодні вранці надійшла заява громадянки Ґлорії Ранюк про те, що вчора ввечері я, громадянин Георгій Лащук, прийшов до кімнати, в якій проживав, і став грубо ображати названу Ґлорію Ранюк, звинувачуючи її в тому, що начебто вона ввечері до мого повернення була з іншим чоловіком. Коли ж Ґлорія образилася і хотіла покинути кімнату, яку я наймаю в них з серпня минулого року, я начебто перепинив їй шлях, повалив на ліжко, роздер одяг і зґвалтував. Слідчий спитав, чи визнаю я все, сказане вище. Я сказав, що ні, і розповів, як усе було насправді. Про дзвінок «жебрака», про те, як я стежив за Ґлорією, як вона ввійшла в чийсь будинок, як її став грубо брати невідомий мені чоловік, як я розбив вікно, а вони втекли, як забрався в будинок, де нікого не було.

Біль посилювався. Я попросив слідчого викликати лікаря, а потім очної ставки з Ґлорією. Однак слідчий спочатку покликав Ґлорію. Вона зайшла, поволі переступаючи ногами, зодягнута у старий плащ, перелякана і начеб постаріла років на двадцять, а може, й більше. Перед столом слідчого поруч зі мною спинилася кульгава бабуся.