Володимир Лис - І прибуде суддя

— Навіщо ж ти прикидаєшся? — спитав я.

— Всі прикидаються, — сказав «німий». — Тільки кожен по-своєму. Гадаєш, я не знаю, як ти прикидаєшся?

— І як же?

— Пішов би ти, — лайнувся він, замість відповіді скорчив огидну гримасу і глузливо помахав рукою, збираючись, очевидно, покинути мене.

Я кинувся до нього, схопив за барки, щосили вгатив у щелепу. Він заточився, але впасти я йому не дав, вдарив удруге і втретє. З розбитої губи текла кров, очі наповнювалися божевільним жахом. Може, він злякався, що я хочу його вбити? Але я не мав такого наміру. Я просто мстився і за Ґлорію, і за самого себе, і навіть за «жебрака», бо розумів, що збагнути дії його не зміг, а «німий» нічого більше мені не розкаже.

Раптом «німий» став сміятися. Сміх душив його, переріс у жахливу істерику. Згинаючись і розгинаючись, він корчився від сміху, аж почав задихатися. Тепер я по-справжньому злякався, кинувся до бару і попросив дати мені води. Коли ж вибіг на вулицю зі склянкою в руках, «німого» Максимка там вже не було. Він розтав у надвечірньому повітрі, наче фантом.

Мені ще лишалася блуканина порожніми вулицями, прихід на пустир, чекання невідомо чого. Я благав прийти і вбити мене або забрати з собою, але до кого я звертався?

Я стояв сам серед пустиря, й мені здавалося, що він розширюється, заковтує на моїх очах один будинок, другий, що він здатен заковтнути цілу вулицю, все місто. Стара Вишня зіщулилася у передчутті зникнення і знищення, й хати ставали маленькими пуделками, в яких жили малесенькі, дрібні істоти. Досі я вважав себе більшим за них, справедливішим, принаймні таким, що має право визначати рівень справедливості. Але це відчуття витікало крізь пальці, наче пісок, який забирав під себе пустир. Моя самотність не належала навіть мені. Але вона була схожа на цей пустир, за яким починалося глевке болото незаасфальтованих вулиць, які навіть міськими не можна було назвати за всієї моєї фантазії. Та як не дивно, я відчув — нарешті відтепер я повністю належу цьому маленькому поліському місту.

Я рушив. Знову рушив, щоб своєю ходою розчахнути місто на дві нерівні половини — в одній був я минулий, в іншому мене ще не було, але я мусив бути. Мусив.

Рвучкий вітер шматував мій одяг, чавкало під ногами. Ось-ось до міста мала завітати справжня весна. Бруньки на деревах готові до «вибуху». Я ще не бачив Старої Вишні, коли в ній зацвітають сади. Може, ця думка мені допоможе?

Проте виходу не було. Можна було піти до бару і знову напитися, піти до сараю і спалити лахміття, що вже не належало «жебракові», спробувати переконатися, що Інна не прийде вночі до крамниці, що ніхто не прийде, щоб завести мене до кімнати в стилі Босха, що з єдиного потяга, який проходить вночі через Стару Вишню, ніхто не вийде, що на вокзалі, як і раніше, нема чергового або, навпаки, що він там є. Можна було сходити і постояти під вікном Ґлорії, доки там не погасне світло, якщо воно вже не погасло. Навіть можна було серед ночі навідатися на кладовище до свіжої могили, хоч таке робити й страшнувато.

Але сенсу не мав жоден із цих гіпотетичних вчинків.

«Помер „жебрак“, от і все, — подумав я. — „Жебрак“, який спробував узяти на себе функції судді. Суддею ж віднині буду я».

Ця думка змусила мене спинитися. Я мав стати суддею… суддею… так, суддею… над самим собою. «Ну, от і все, спішить не треба, лишився казкою мій сон», — пригадалися слова з якогось вірша. Але того вірша, здається, я сам написав у дитинстві. Як там далі в мене було? «Лиш наді мною плаче небо, і серце плаче в унісон». Бач, не забув, хоч як давно це було, і давно вже не пишу віршів.

Я повернув назад, до гуртожитку. Йшов і подумки благав, аби там не застати мого сусіда по кімнаті.

Мені пощастило. Кімната була порожньою. У тумбочці біля мого ліжка поміж кількох книжок знайшов два товстих зошити і взяв їх із собою.

Я вийшов із гуртожитку і остаточно зрозумів, що має сенс лише те, що я мав зробити зараз, той вчинок, від якого прагнув утекти всі ці дні, а тепер уже не можу.

— Я хочу зробити заяву, — сказав я через кільканадцять хвилин черговому по райвідділу.

Молоденький лейтенантик дивився так чисто й безпосередньо, що мені захотілося повернутися і зникнути з його очей, які, напевне, не могли звикнути до закривавлених трупів, проламаних черепів і брезклих облич п’яних бешкетників.

— Про що ви хочете заявити? — спитав лейтенантик.

Відступати було пізно. Втім, відступивши, я все одно повернувся б сюди.

— Я хочу заявити про вбивство. Навіть не про одне, а про три вбивства. А може, й чотири.