Володимир Лис - І прибуде суддя

Той же вечір. Ледве я переступаю поріг своєї кімнати, як потрапляю в обійми Ґлорії. Вона обціловує мене і крізь сльози питає, де я був, каже, що тривожилась за мене і вже хотіла йти шукати. Я обіймаю її, я тулюся до її понівеченого тіла, до якого віднині не посміє торкнутися жоден негідник. Обціловую обличчя, що здається невимовно вродливим.

— Пробач, моя рідна, — шепчу. — Зі мною нічого не могло статися.

«Так, зі мною нічого не могло статися, — думаю я. — Не для того ж мене хочуть зробити суддею, щоб дочасно вбити».

Лорине волосся п’янко пахне м’ятою. Вона його вимила, готуючись до мого приходу.

І раптом я пригадую маленьку ванну кімнату. І репродукцію з картини Босха на стіні. Такої ж картини, як і в тому будинку, де я двічі був ув’язнений. З якого мене виштовхнули, саме так, виштовхнули, намагаючись переконати, що жодної таємниці не існує. Я дивлюся на Ґлорію і з жахом усвідомлюю, усвідомлюю остаточно: вона причетна до всього того, що відбувається довкола мене.

— Хто вони? — питаю, дивлячись їй у вічі.

— Про що ти, Георгію?

Я грубо відштовхую її і кидаюся бігти. Добігаю до літньої кухні, шарпаю за двері. Так і є, на дверях замок. Я біжу назад і влітаю до кімнати, простягаю до Ґлорії долоню.

— Ключа!

— Якого ключа?

— Від кухні.

— Треба піти принести. Але навіщо він тобі?

— Ключа! — ричу я.

Ґлорія злякано відсахнулася, але слухняно вийшла і за хвилинку чи дві таки принесла ключа.

Я ввірвався до маленької кімнатки. Було душно і вогко. Ґлорія милася, напевне, годину чи дві тому. Я різко повернувся. Потвора Босха на дверях виклично шкірилася до мене. Вдарив по ній кулаком і, обдираючи нігті, почав здирати. Це вдалося не відразу, і все ж клапті цупкого паперу таки впали на підлогу.

«Цікаво, про що тепер думає Ґлорія?» — раптом подумав я і поволі, заточуючись, вийшов надвір.

Бездонне, нескінченне небо схилилося над моєю головою. Всесвіт, якому байдуже до моїх почуттів, переживань, до того, що загинула ще одна людина. Миготіли далекі недосяжні зорі. Відчуття, що я маленька порошинка, було таким реальним і страшним, що я навіть не замкнув дверей і поспішив до кімнати. Але Ґлорії там не було. І не буде, холодіючи, зрозумів я. Мою здогадку підтвердив маленький шматок паперу, який білів на столі. Це був аркуш з відривного календаря, що висів біля ліжка — подарунок господарів дому. Вівторок, день завтрашній. Ґлорія відірвала його достроково. Я перекинув аркушик і прочитав на звороті по боках дитячого віршика: «Якщо хочеш, щоб я повернулася, не став жодного питання і нічого не шукай».

Маленькі літери стрибали у мене перед очима. Дрібні, наче макові зернята, вони раптом почали розпливатися, потім рости, заповнюючи стіл, цілу кімнату.

У моєму житті відбулися неабиякі зміни. Через неповних три місяці після смерті Микити Григоровича я вертався з Луцька до Старої Вишні вже повноправним суддею районного суду. Мене щойно затверджено Указом Президента разом зі свіжоспеченим суддею з іншого району. Після того я дав бенкет у ресторані для керівництва обласного суду. «Гавкнула» місячна зарплата, заощадження, доведеться їхати в село, просити в батьків грошей на прожиття.

Місяць тому з головою цього суду я мав трохи дивну бесіду. Разом з Миколою Мефодійовичем я приїхав до Луцька, щоб відбути усі необхідні формальності. Микола Мефодійович дав мені щонайліпшу характеристику. І ось ми в просторому аскетичному кабінеті. Після перших ознайомлювальних речень голова облсуду, високий худорлявий чоловік, спитав, чи готував я себе до роботи саме суддею.

— Так, — відповів я. — Давно, з самого дитинства.

Це його зацікавило, і він попросив розповісти, коли саме виникло бажання стати суддею. Я задовольнив його цікавість і розповів, що у дитинстві став свідком, як безневинно засудили мого родича, чоловіка моєї рідної тітки, звинувативши його у вбивстві нашої сусідки.

— Чому ви вирішили, що ваш родич не міг її убити?

Голова суду так пильно і колюче подивився на мене, аж я знітився і пожалкував, що сказав правду.

— Він не міг убити, — сказав я. — Не міг убити, бо був доброю і чесною людиною.

— Буває, що вбивають навіть добрі й чесні люди, — сказав голова обласного суду і чомусь попросив розповісти детальніше про обставини тієї справи. Виявилося, що я міг оповісти не так і багато. Вранці моя мама (було це взимку, навіщось уточнив я) пішла позичити в тітки Марії тертку, бо наша десь поділася, й побачила господиню посеред хати зарубаною. Тітка Марія за два роки перед тим поховала чоловіка. Той довго терпів біль у животі, як виявилося, апендицит, коли ж здався і його завезли до райцентру, де й зробили операцію, вона була запізнілою, дядько мав перитоніт, і через чотири дні він помер. Я не знав, навіщо розповідаю худорлявому чоловікові переді мною про ці деталі, але з кожним новим реченням став дедалі більше хвилюватися.