Я рушив до неї, стиснувши п’ястуки. Ґлорія не злякалася, не відступила. А її очі, як це вже було, стали поглинати мене, розширюючись до неймовірних розмірів. У глибині цих страшних очиськ ішов я назустріч ще одній Ґлорії, я вже бив її, топтав, знищував. А вона не тільки не захищалася, а навіть раділа і сміялася.
Я спинився перед Ґлорією менше ніж за півметра. Безсило впали мої руки. Перш ніж ударити її я встиг збагнути: вона саме цього й чекає. Але не тому, що Ґлорія любить біль. Ні, навіть необережний доторк до рубців на її тілі завдає їй нестерпного для неї болю і ще нестерпнішого душевного страждання. Вона бажає, аби я зрівнявся з ним, тим невідомим коханцем-садистом.
— Ти перемогла, — сказав я. — І можеш вважати себе вільною.
— Але я не хочу бути вільною, — сказала Ґлорія і уточнила: — Не хочу бути вільною від тебе.
— Ти вважаєш, що між нами… Що ми…
— Так.
— Після цієї ночі?
— Але ж ти досі користувався мною.
— Не користувався, а кохав, — ледве стримав я стогін.
— Вибачай, мабуть, справді кохав. А надалі просто користуватимешся. Як і той, до якого я ходила цієї ночі. Так буде ліпше і простіше.
— Для кого простіше?
— Для тебе і для мене. Для тебе насамперед.
Так, це було б простіше, майнула в мене думка. Але я її відразу прогнав. Подивувався прозірливості потворної дівчини, котра стояла переді мною і вже починала тремтіти.
— Навіщо ти хочеш, щоб я зневажав тебе?
— Я сама себе зневажаю. Хоча ні. Я живу так, як умію, як можу. Хотіла б жити, як хочу, але… Ти ж сам розумієш, що це неможливо. Особливо в моєму стані.
Вона простягла до мене руки і сказала:
— Повір, я не можу відчувати себе винною і просити прощення. Це було б нещиро, бо вчора я не могла стримати себе, коли він мене покликав. Я належу йому, як належала й тобі. І хочу тобі належати. До того ж я тобі потрібна, бо ти прагнеш дізнатися про таємницю цього міста.
— Отже, таємниця все-таки є?
— Ти міг про те й не питати, бо я все одно не відповім. Погоджуйся, Георгію.
— Але тоді ти повністю зненавидиш мене…
— Ти нічого так і не зрозумів.
Вона опустила руки, пішла до дверей. Я стояв заціпенілий, наче мертвий.
Тихо зачинилися двері. Кроків під вікном не було, отже…
Ґлорія пішла або до сараю, або до ванни. Або… Моє заціпеніння змінилося жахом. Я уявив, як Ґлорія заходить до маленької кімнатки і накидає собі петлю на шию. Або занурює голову у воду. Я зірвався з місця і, не тямлячи себе, кинувся надвір. Холодне повітря трохи протверезило мене, і я підійшов до літньої кухні майже спокійний. Жовте око маленького віконця притягало, проте, так сильно, що опиратися я не зміг. Я заглянув до вікна і побачив, що Ґлорія стоїть на колінах і щось шепче. «Молиться», — зрозумів я. Я опустився й собі на коліна. Тільки у мене вийшла не молитва, а швидше прокляття. І самому собі, і калічці, котра зверталася до Бога і, як я розібрав по губах, називала моє ім’я, і місту, що знову німувало, холодне, наче ця пізня зима. Ненавидячи Лору, я ненавидів і його, але хтось, хто вже стояв за моїми плечима, з гадючим смішком заспокоював мене, що Ґлорію я таки люблю, отже, полюблю й місто, дізнаюся нарешті таємницю, яка виявиться мені не потрібною, і зі всім примирюся.
Я зірвався на ноги і рвонув двері. Проте сміх, що рвався з грудей, застиг на губах.
Ґлорія подивилася на мене так ясно, навіть не здивовано, а просто запитально, що мені стало не по собі. Так, наче я стояв перед нею геть голий.
— Я молилася за тебе, — сказала вона. — Гадаю, Бог пробачить те, що буде між нами. Хоч я й не хотіла б себе обманювати.
Різко повернувшись, я попрямував до своєї кімнати. Здавалось, що Ґлорія плаче або сміється. Я зупинився перед самим порогом і таки оглянувся. Ґлорія вже підвелася і, спинившись у дверях, дивилася мені вслід.
«Вона чогось чекає», — подумалося. Думка видалася мені неприродною. «Але що в цьому світі є природного?» — додав я до своєї думки-незугариці. Нічого — міг би відповісти, нічого, крім цих зір над головою, вечора, що зазирає у двері, які я встиг відчинити. Окрім всіх речей, що оточують нас, крім нас, власне, самих.
Ґлорія стояла і дивилася. Так вона могла стовбичити скільки завгодно, тому я рушив назустріч. Вона ж, навпаки, наче прикипіла до того осоружного місця, ще й руки розкинула, мовби хтось її розіп’яв.
— Ходімо, — сказав наблизившись.
— Куди? — спитала Ґлорія глухо, рівно, байдуже.
— Хіба ти не знаєш?
— Звідки мені знати?
— На пустир.
Тут я побачив, що вона по-справжньому злякалася. Навіть не намагалася приховати цього.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу