Володимир Лис - І прибуде суддя

Згодом до села приїхала міліція і слідчі з районного центру. Вони й встановили, що на сокирі, яка належала тітці Марії і лежала поруч із убитою, були відбитки пальців дядька Івана. Він спочатку твердив, що просто незадовго перед тим позичав сокиру у своєї сусідки. А потім признався, що зарубав її заради грошей, які вона виручила за продану корову. Він побачив уранці, як вона вирушила кудись. Подумав, що йде до дочки на другий кінець села, але тітка Марія чомусь швидко вернулася, саме коли він шукав гроші у її куфері, що стояв у коморі. Там же поруч лежала й сокира. Він, мовляв, зарубав тітку Марію і став шукати далі, але тітка Марія заворушилася, почала підводитися, і він просто втік, полишивши сокиру і так і не знайшовши грошей.

— Чому ви вважаєте, що він не міг вчинити злочину, якщо цей чоловік сам у всьому зізнався? — спитав тепер голова обласного суду.

Я подивився на нього і вперше відчув — не знаю, що відповісти. Бо не можу розказати йому про те, як дядько Іван гладить мене по голові, бере на руки, витирає слину, дає цукерку, вчить ходити мене, чотирирічного нездалого хлопчака, на якого, калічку, вже всі, навіть батьки, махнули рукою, змирившись із нещастям. Як вчить мене, ще старшого, нещасного заїку, позбавлятися цієї вади і правильно говорити. Часом мені здається: то не вчителька, а дядько Іван заходить до класу і каже: «Діти, цієї чверті у нас з’явився ще один відмінник». Чому ж я мовчу і не розповідаю про все це? І тут я з жахом відчуваю, що вперше, в цьому казенному кабінеті, перед цим худорлявим, напевне хворим чоловіком, не вірю у невинність дядька Івана. Відчуття, що я втрачаю опору, таке зриме і фізично, що я хапаюсь рукою за край стола.

І бачу, як у потязі, що починає вже набирати швидкості, хоч ще й поволі, хтось із-за спини провідниці, Людмили Черняк, виглядає, дивиться у темряву, а потім щосили штовхає її у спину, виштовхує вниз. «Той хтось — хто він такий?» — хочу спитати я невідомо кого і раптом розумію, що питати не треба, що вже знаю відповідь, бо то я сам. Я сам, але мушу про це мовчати, я мушу й собі стрибати вниз, мушу бігти до станції, де й зустрівся із «жебраком».

Я біжу і біжить за мною темна серпнева ніч, холодна, не літня, швидше осіння, а то й зимова, така вона холодна. Я біжу, а назустріч мені з іншої темряви вже виходить «жебрак».

— Ви не маєте що сказати?

Мені захотілося підвестися і вдарити його. А тоді вже бігти, бігти світ за очі. Але я не міг цього зробити. «Я буду суддею», — самими губами прошептав я. Не знаю, чи він почув.

— Добре, йдіть і почекайте у приймальні.

«Чи відчуває він, що зараз коїться в моїй душі?» — подумав я, але озирнутися не зміг.

Я сів на стілець, поруч із якимсь поважним чоловіком. Він сидів і ворушив губами, може, повторював чи запам’ятовував те, що мав сказати голові суду.

Схилившись над столом, гортала папери секретарка — жінка середніх літ.

Я уявив на її місці Ґлорію, коли я буду сидіти в цьому кабінеті, то неодмінно посаджу її до себе в приймальню. Вона мусить погодитися. «Тоді вона не буде твоєю дружиною», — підказав мені хтось. А хіба вона й так буде? Поставивши це питання, я здивовано озирнув себе.

Костюм, у який я сьогодні вранці зодягнувся, був пошитий бездоганно. Я давно не вдягав його і, побачивши себе в дзеркалі, лишився задоволеним.

Тепер же мені здалося, що я сиджу роздягнутим. Зрештою, хіба не так воно й було? І роздягнув мене цей худорлявий чоловік, що зараз, напевно, вирішував мою долю, тільки спочатку сказав, що костюм у мене насправді не дуже добротно пошитий, зовсім не гарний, а таке собі старе дрантя.

Треба було шукати якийсь вихід. Може, заговорити з секретаркою або з цим чоловіком, котрий сидить поруч зі мною, щось беззвучно шепоче, нервово сплітає і розплітає пальці і, швидше за все, сам собі виносить вирок?

— Котра година? — спитав я.

— Ви щось сказали?

— Я спитав — котра година?

— У мене нема годинника.

На моє запитання відповіла секретарка, я подякував і тут відчув, що рішення, яке приймуть щодо мене, вже не має для мене ніякісінького значення. Треба тільки про нього не думати, переключитися на щось інше. Я так і зробив.

Приймальня стала лісом, по якому я вів незнайому мені жінку і поволі, з кожним кроком роздягав її. Падали на землю шубка, кофта, джемпер, сукня, ще одна сукня, комбінація, ще одна комбінація, нічна сорочка, ще одна сорочка. Ми ж обоє навіть не озиралися на них і вперто простували далі. Боляче хльоскали по щоках соснові гілки. Але ж у мене руки зайняті, подумав я і взявся скидати чергову одежину з цієї дивної жінки. Однак одягу на ній було так багато, що я зрозумів: остаточно роздягнути її мені не судилося. Треба хоча б довідатися — хто вона? Я намагався зайти поперед неї, але це не вдалося. Вона стала бігти, а я лишився на місці. Її сховали дерева, а я все стояв і стояв.