— Але чому він повісився? — спитав я перш ніж вийти з кабінету.
— Я б теж хотів це знати, — сказав Микола Мефодійович. — Причин мовби не було. І на здоров’я не скаржився.
— А яка у нього сім’я?
— Дружина, дочка, зять. Зять директором заготконтори працює, він ним не раз хвалився. Хоча чужа сім’я… — І раптом він щось згадав, якось напружився весь. — Правда… Правда, останнім часом Микита Григорович якось дивно себе поводив. Чогось йому здавалося, що ми хочемо достроково на пенсію спровадити. Двічі або тричі мені на те натякав. Я його запевнив, що про це й мови не може бути. Та й до закінчення терміну суддівства всього два роки залишалося. Може, й справді вбив собі щось у голову? — І, не отримавши відповіді, він змахнув рукою. — Добре, йдіть.
Я вийшов до приймальні і там спіймав себе на думці, що дивлюся на секретарку так, наче вперше її бачу. Мені навіть захотілося спитати, хто вона така?
— Чому ви так на мене дивитеся? — спитала натомість секретарка.
— Як?
— Ніби я перед вами чимось завинила.
— Вибачте, — пробурмотів я.
За дверима я мало не скрикнув, бо пригадав, як десь тиждень тому, це було за день чи два перед тим фатальним вечором, коли я зустрів Нілу Трачук, зіткнувся у приймальні з Микитою Григоровичем. Мене тоді вразив його погляд — відсутній і винуватий водночас.
«Вже недовго чекати», — сказав він тоді, розминаючись зі мною.
«Про що ви?» — спитав я.
«Хіба ви не знаєте?» — він поквапно відвів погляд.
«Про що я маю знати?»
Це питання так і повисло в повітрі. Микита Григорович, суддя Бушняк, відчинив двері до кабінету голови суду.
«Що він мав на увазі?» — подумалося тоді.
Тепер я знав. Знав і не міг повірити.
Опівдні того ж дня. Двоє заплаканих жінок — одна огрядна, з виразними слідами колишньої вроди, дружина Бушняка, і дочка, розкішна блондинка, котру не псували навіть сльози, розповідають нам із суддею Кушком про дивну поведінку чоловіка і батька останнім часом. За характером спокійна, врівноважена людина, він раптом став різко мінятися. Міг ні з того ні з сього спалахнути, сказати грубе слово. Раптом встати з-за столу, скинувши на підлогу тарілку. Або навпаки, як це бувало у вихідні, сидіти цілий день мовчки, втупивши погляд у стіну. Якось дружина помітила, як він встає вночі і кудись іде. Вона злякалася й вирішила прослідкувати за ним. Чоловік вийшов у сад і довго сидів там на лавочці, дивлячись чи то на зорі, чи невідомо куди. Стояла пізня осінь, а він вийшов в одній сорочці. Дружина Бушняка не знала, чому вона в перші хвилини мовби заціпеніла, і собі стояла на порозі, не в силі вимовити й слова. Зрештою вона отямилася і покликала чоловіка. Він встав і мовчки пішов до хати. Обминув її так, мовби її зовсім не існувало. Вже в спальні, на питання, що з ним, не відповів, сказав тільки, що хоче спати.
— Це був єдиний раз? — уточнив я.
— Так, вставав лише раз.
— Коли то було? — спитав я, холодіючи від якогось страшного передчуття, назви якому я не знав… Начеб от-от мала обвалитися на нас чотирьох стеля.
— То було… Зачекайте, пригадаю. То було в ніч з понеділка на вівторок, три тижні тому.
«Отже, саме тієї ночі, коли наклала на себе руки Ніла», — подумав я.
Вони раптом злякано подивились на мене. Всі троє.
— Вам недобре? — сказала вдова Бушняка.
«Я, мабуть, зблід», — подумалось мені.
— Здається, серце стиснуло.
Вони заметушилися. Вдова принесла валідол. Я поклав пігулку під язик і оглянув кімнату, заставлену добротними меблями. На стіні цокав старовинний годинник. Дивно, що я досі не помічав, начеб не чув цього цокання.
Вечір того ж дня. Я вертаюся з суду і дорогою завертаю на пустир. Мене тягне сюди, як злочинця на місце злочину. Але я не злочинець. Так, тепер у мене немає жодного сумніву. Суддя Бушняк повісився, аби звільнити мені місце. В чому я можу себе звинуватити? Я не просив його про те, жодним словом на це не натякнув. Думка про самогубство, судячи з усього, зріла в нього давно. Вчора він перед сном попросив дружину нагріти чаю і посидіти з ним, налив їй також. Потім йому захотілося вишневого варення. Поки вона ходила за варенням, висипав їй у чашку снодійне. Ось чому вона не чула, як він вставав, виходив у сад, де накинув зашморга з краватки, заліз на стару яблуню… Ось чому дочка вранці, налякана тишею у спальні, не могла довго добудитися матері.
— А де тато? — спитала дочка, коли мати нарешті розплющила очі.
Я стою на пустирі й не ставлю собі вже тих питань, які турбували мене протягом цього дня. «Чому? Навіщо?» «Аби я став суддею» — ось яка відповідь. Але тепер мені очевидна й інша відповідь. Хтось наказав судді Бушняку накласти на себе руки. Я знаю, що мушу про те дізнатися, як і про всі інші таємниці. І вперше думаю: а що, як розгадка зовсім не така, як я гадав досі?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу