Володимир Лис - І прибуде суддя

— Все гаразд? — спитала Ґлорія, коли я вийшов з кабінки.

— Так, вона вже у Львові. Спить.

— От і добре.

— Авжеж, добре, — сказав і подумав, що варто було б навідатися до Степана Колбуна. Хоча навряд чи він вернувся зі Львова.

«Та й навіщо?» — майнула думка.

Я не став собі відповідати, бо жодного слова у моїй порожній голові не знайшлося б навіть для приблизної відповіді. Та й для чого? Аби вивести на чисту воду? Авжеж, ніякого Степана я вчора не бачив, ні про що його не просив, це так, але що від того міняється…

Тут я завмер вже за порогом переговорного пункту. Безумовно, що вчора я з жахом чекав другої ночі, яку мав провести з Валерією. Вдень нібито кохався з нею, то була омана, невідомо ким наслана, але вночі мусив бути поруч із нею і боявся цього, до дрижаків у серці не хотів. Я покинув її невідомо для чого, вчинив недобре, я заслужив ляпас, але хто довідався про мої сокровенні думки, небажання відмучувати ще одну ніч? Степан Колбун? Виходило, що так.

— Куди ми підемо? — спитав, отямившись.

— Я гадала — ви знаєте, — сказала Ґлорія.

Вона не помилилася — я знав, куди йти. Для чогось я мусив сьогодні пройтися тим самим шляхом, яким ішов учора з Валерією.

Отож ми продефілювали через усе місто до лісу. Зустріли якусь Лорину знайому, мене було відрекомендовано як суддю і квартиранта. Знайома явно заздрісно подивилася на Лору. Під тим поглядом я взяв Ґлорію за руку і, наскільки міг, ніжно подивився на неї. Пальці у Ґлорії, холодні як лід, здавалося, зовсім омертвіли.

«Паршиве місто і паршиві в ньому люди», — подумав я, коли ми нарешті розпрощалися.

За якусь мить я став іти так швидко, що буквально поволік за собою нещасну кульгавку. Ґлорія застогнала і я отямився. Звикай, подумав, звертаючись до себе, і спробував погладити холодні пальці, які досі стискав у своїх. Ґлорія щось злякано прошептала, і я відпустив її руку.

У лісі довів її аж до посадки. Сьогодні ліс був зовсім інакшим, ніж учора. Я помітив, що дерева начеб порідшали і повищали, розступаючись перед нами. Сонце щедро просіювалося крізь крони, в яких раптом почав гудіти вітер. Наче бамкав далекий приглушений дзвін. Учора ліс здавався мені геть зарослим. Дивно. Адже ми йшли тим самим шляхом, я його добре пам’ятав. Врешті-решт ми опинилися саме на тому місці, де я зробив ложе для Валерії.

Ґлорія, котра всю дорогу думала про щось своє, повернулася до мене.

— Ви були тут учора з Валерією?

— Так.

— А сьогодні…

— Що — сьогодні? — не зрозумів я.

Очі її зробилися такими великими, що, здавалося, от-от поглинуть не лише мене, а й весь цей ліс, де ми раптом почали відчувати себе дрібними-дрібними мурашками.

— Сьогодні ви хочете повторити все, що було вчора з Валерією?

— Чому ви так подумали?

— Бо… Мені так здалося. До того ж Валерія розповіла вчора, як ви ходили до лісу.

— Валерія розповіла? — я не знав, що думати, таким великим було моє здивування. — Ви з нею розмовляли?

— Авжеж, — сказала Ґлорія дуже просто. — Після того, як ви пішли. Не дивуйтеся так. Я бачила, як ви виходили з дому. Ну, і я… Я подумала, що ви не швидко повернетеся, якщо повернетеся взагалі. Тому я зайшла до Валерії, познайомилася. Не бійтеся, ми дуже мило поспілкувалися.

Тут я раптом зрозумів, що Валерія чомусь розказала геть усе, навіть про наші уявні любощі посеред лісу, саме на цьому місці. Правда, тепер вже не був певен, що того не було насправді. «Так ось чому я йшов сюди сьогодні з Ґлорією», — стомлено і водночас глумливо подумав я.

Ґлорія стояла і дивилася на мене. Це тривало так довго, що я подумав: треба ж нарешті хоч щось сказати. Хоч одне якесь маленьке слово видобути з надр мозку, присилувати його сісти на язик і матеріалізуватися у звуки. А може, не в звуки, а у якусь муху, комара чи іншу маленьку комаху, котра б поповзла або полетіла. Тим часом Ґлорія почала роздягатися. Скинула пальто, потім кофту, спідницю, взялася за комбінацію.

— Що ви робите? — нарешті отямився я.

— Як що? — здивувалася Ґлорія. — Роздягаюся. Хіба не це робила вчора ваша Валерія?

Полетіла на соснове гілля сліпучо-біла комбінація, я побачив голе, вкрите синцями і струпами, тіло. Далі Ґлорія взялася розстібати білий, мереживний, схожий на вузенький шматок тюлю, пояс, одягнутий на чорні, аж блискучі від чорноти, трусики. Несподівано я відчув, що вигляд цього понівеченого тіла і того, що ще залишилося на ньому, починає збуджувати. Але це було якесь дивне, я сказав би, темне збудження: мені захотілося кинутися і ще більше пошматувати її тіло, завдати болю за це знущання наді мною і над собою, за її дивне божевілля, а може, й не божевілля, а стан, якому я не годен добрати назви.