Володимир Лис - І прибуде суддя

Я пробував привести її до тями і так, і сяк — бив по щоках, пирскав у обличчя водою, нарешті розстебнув халата, аби помасажувати серце. І відсахнувся: на грудях, між двома персами, виднівся чималий, беззаперечно свіжий синець. На якусь мить здалося: то дивиться на мене страшне темно-синє око, що належить невідомо якій істоті. Отямившись, я хотів прикрити нещасне тіло, але не стримався і став досліджувати далі. Синці виявилися й по боках, а на спині, коли я перевернув її на бік, — рубці від шмагання. Батьки? Навряд. Вона вже показала мені, що має характер. Тоді — або вона мазохістка, або… «А раптом вона належить до якоїсь бузувірської секти», — вперше майнула думка. «І ця секта чомусь влаштувала полювання за мною?» — додалася друга.

— Надивилися?

Я здригнувся і поспішно відсмикнув руку. Відвернувся, а мозок ошелешила ще одна думка: вона прикидалася, все це була лише гра, гра невідомо для чого.

— Не мучтеся, — вона торкнулася моєї руки. — І не гнівайтеся. Я не прикидалася, як ви зараз подумали. Мені справді стало недобре. Я здійснила надто великий подвиг, зустрівши вас, та ще й… ще й вдарила у лице…

Вона спробувала підвестися, але тут же лягла знову, сказала з винуватою усмішкою:

— Трохи ще голова паморочиться.

— Де Валерія? — спитав я.

— Ах, Валерія, — сказала Ґлорія. — Як люб’язно, що ви нарешті про неї згадали.

Довгу, тягучу паузу не витримав, звичайно ж, я.

— То де вона?

— Напевне, вже у Львові. — Ґлорія звелася на лікті, пильно подивилася мені у вічі. — Так-так, у Львові. Вчора ввечері вона поїхала.

— Поїхала? Ну що ж…

«А чого ж ти чекав від покинутої жінки?» — подумав я. Але тут до мене дійшов зміст сказаного Ґлорією.

— Ви сказали — вона поїхала ввечері? — перепитав я.

— Так, — підтвердила Ґлорія.

— Але чим? Хіба…

Я знав: через Стару Вишню вночі проходять два потяги: Львів — Санкт-Петербурґ, яким приїхав я, але він ішов у зворотному напрямку. Потяг із Бреста, яким Валерія могла дістатися до Луцька, а вже звідти до Львова, йшов ще пізніше, десь о п’ятій ранку. Отже, Валерія цілу ніч просиділа на маленькій порожній станції. Я мало не застогнав.

— Що з вами? — злякалася Ґлорія.

— Ви маєте рацію, — сказав я і підвівся. — Я заслужив ляща.

Уявилося, як Валерія іде пізнім вечором через холодне, німе, чорне містечко, заплакана і знервована. Єдина, так, єдина моя надія, що її ніхто не перейняв. Я все ж спитав, чи ніхто не проводжав Валерію?

— А хто ж її мав проводжати? — здивувалася Ґлорія. — Вона поїхала прямо звідси…

— Звідси? Чим?

— Машиною.

— Машиною?

Я аж похолов від недоброго передчуття.

— Так, машиною, — сказала Ґлорія. — А чому ви, власне, здивовані? Ви ж самі і прислали її.

— Я… машину?

— Не присилали? Тоді хто?

Я бачив, що Ґлорія вслід за мною і собі неабияк перелякалася. Все ж я опанував себе і став розпитувати, що то була за машина і чи не знає вона водія. Водія Ґлорія знала: я мало не остовпів, коли почув, що то був Степан Колбун, псевдонаречений Ніли Трачук. Він начебто зібрався їхати до Львова, дорогою перестрів мене, і я… Уявіть собі, я мовбито попросив підвезти до Львова й Валерію. Окрім того, він ще й передав від мене записку. Валерія, повагавшись, вирішила їхати.

— О котрій годині це було? — перепитав я.

— Та десь близько десятої. Я зайшла якраз до вашої… вашої однокурсниці, ми тільки почали розмовляти, як з’явився Степан.

— Вони поїхали відразу? Тобто після розмови Степана з Валерією?

— Так, відразу. Валерія спершу дуже здивувалася, сказала, що мусить дочекатися вас. І тоді Степан показав записку. Вона прочитала і погодилася.

— Вона була… Була розгнівана?

— Ні. Трохи сумна.

Я наказав собі не дивуватися. Що мене цікавило найбільше — чи жива Валерія, де вона зараз? Треба було негайно піти й зателефонувати до Львова. Але й Лори не міг покинути. Не міг я покинути Лори, я наче прикипів до неї, наче нарешті справді здійснив свою вчорашню мрію і заповз до неї всередину, лежав там тепер скулений, боячись, аби вона мене не вигнала звідти.

Проте Ґлорія мовчала і дивилася кудись повз мене. Міг би заприсягтися, що я для неї зовсім не існував. Вибору в мене зовсім нема, зрозумів я.

— Ходімо, — сказав і встав.

Лора не запитала, куди я зібрався, а слухняно підвелася й собі.

Як і позавчора, я дуже легко додзвонився до Львова. Мама Валерії сказала, що вона спить, бо ж приїхала лише вранці. Я запевнив, що будити не варто, хай спить, вона, мабуть, дуже втомилася в дорозі, і поклав трубку.