Володимир Лис - І прибуде суддя

— Перестаньте, — простогнав я.

— Перестати? Зовсім перестати? А може, я не дочула? Ви сказали — переспати? Ви, здається, майстер на ці справи?

Я зрозумів, що от-от кинуся і вдарю її. Та тут за спиною почулося якесь шамкотіння. Озирнувшись, я побачив учорашнього німого незнайомця. Він дивився на мене широко виряченими очима, а ротом натужно ловив повітря. «Справді, все повторюється, як учора», — подумав я, кинувся і за два стрибки схопив німого за барки. Він замукав, заметляв головою, але не опирався і начеб про щось мене просив.

— Відпустіть його, — почувся голос Ґлорії. — Це німий Максимко. Він не зробить нам зла.

Ґлорія — побачив я, зиркнувши через плече, — стоїть зі схрещеними на грудях руками геть гола і, звісно ж, дрижить від холоду.

Я повернув німого і легенько підштовхнув його в плечі. Однак він, ступивши крок чи два, повернувся до мене і став щось белькотати, благально зазираючи у вічі. Тоді нагнувся і став цілувати руки. Я знову, тепер уже з огидою, відштовхнув його. Але коли він, заточуючись, налетів на стовбур сосни, раптом із жахом зрозумів, про що просив мене цей нещасний: він хотів бути присутнім при тому, як я братиму Лору. Не тямлячись, я кинувся і став гамселити його кулаками по чому попало. Ґлорія пронизливо закричала, проте її крик тільки додав мені люті.

Я бив, і у перервах між ударами часом зблискувала думка. Цей чоловік уособлює зло цього міста, а може, й більше. Ще одна блискавка — понівечене тіло Людмили Черняк, яке я несу на руках. Що б я зробив з нею, якби не зустрів «жебрака»? Я бив і все більше розлючувався і несамовитів.

Не знаю, може б я геть покалічив би його, якби Ґлорія не кинулася до нас і не вчепилася в мої плечі. Я спробував відкинути її, але з першого разу це не вдалося.

— Георгію, перестаньте, — прошептала Ґлорія.

Дивна річ, шепіт цей подіяв більше, ніж крик. Я спинився і тут побачив, що тримаю в руці гілляку, якою, очевидно, лупцював геть подряпаного придурка, і пожбурив її. Маленька червона цівка потекла перед очима, я збагнув, що то кров на щоці німого, і остаточно отямився, різко повернувшись, я завмер від ще однієї несподіванки. Ґлорія стояла переді мною одягнута, повністю одягнута, хіба що пальто ще не встигла застебнути.

«Скільки ж я бив цього нещасного?» — подумав я.

День. Ми з Ґлорією вертаємося з лісу. Ми мовчимо, наче стали німими, як і знебощений Максимко, котрий чалапає десь позаду. Ось і місто, думаю я, ось і пустир, на якому я рятував Нілу. Ось і пустир. Я ледве стримую себе, щоб не впасти на пожухлу траву і, качаючись по ній, заридати з розпуки.

Вечір. Я не знаю, що робити з собою. Тяга до Ґлорії така нестримна, що я починаю гризти подушку і викручую собі пальці. Десь здалеку приходить біль і запах крові — я геть вивернув безіменного пальця на лівій руці і прокусив губу.

Пізній вечір. Я стукаю в стіну між мною і Ґлорією. Спочатку тихо, несміливо, потім сильніше й сильніше, гачу з усієї сили. Отямлююсь від голосу: «Георгію!» Лора стоїть на порозі.

Вона підходить до ліжка і, наче маленького, починає гладити мене по голові. Я притуляюся до її живота, а потім до колін, цілую їй ноги. Тоді вона й говорить, що мусить розповісти мені геть усе. Нарешті я дізнаюся таємницю її понівеченого тіла.

Вона говорила тихо, ледве чутно. Здавалося — її слова народжує не вона сама, а хтось сторонній. Хтось натужно вимовляє їх далеко-далеко, а Лора тільки підхоплює їх на льоту і намагається передати далі, наче замороженими, такими, що втратили свій первісний зміст. Кілька разів хотілося попросити говорити голосніше, чіткіше, але я, звісно, не зробив цього. Я занурювався у зміст її розповіді, немов плавець у застояну каламутну воду. Боявся пливти цією водоймою її розповіді, подумки гидливо струшував слиз зі свого тіла, та все ж розумів, що маю перепливти, маю дістатися іншого берега, інакше ми лишимося обоє на різних берегах.

Її розповідь додавала чогось настільки мені незнайомого, немовби я побував в іншій країні, на іншому континенті, а може, і планеті. Декілька разів я ловив себе на думці, що вона розповідає неправду, навіщось дурить мене. Я хотів припинити навалу жорстоких слів — і не міг. Вони вже вгризлися в мою душу назавше — розумів я — готові зовсім її розшматувати. І в якусь мить я збагнув, що прагну забути щойно почуте. І зрозумів — що вже ніколи не зможу цього зробити. Мене почало волокти за собою кожне слово, що, наче борона, зачіпляло гострими зубцями камінці моїх думок, доки їх не лишилося жодної. А я немовби став частинкою цієї просякнутої то болем, то сумом, то гіркотою, то жорсткою, майже жорстокою, іронією розповіді. Розповіді чи сповіді, а втім, то був швидше розтягнутий у часі болісний зойк, який довго виривався назовні, поки, нарешті, не зміг вирватися, щоб ударитися об мої груди і мій мозок.