Володимир Лис - І прибуде суддя

— А ви хто? — зігнорував я її запитання.

— Я хазяйка тут. То що вам треба? Чи ви заблудилися?

Тут я не витримав і засміявся. Спершу тихо й гірко, а потім все голосніше й голосніше. Справді, гарна справа: тебе привозять, мов кота в мішку, викидають, ти перебуваєш у пастці невідомо скільки часу, прокидаєшся, і тебе ще й питають: хто ти і чого тобі тут треба?

Жінка, проте, вже дивилася на мене як на божевільного, не втрималася і стала відступати вздовж плити до дверей за її спиною. Я погасив сміх і собі відступив.

— Ви справді тут хазяйка? — спитав якомога спокійніше.

— Так, — почув я.

— І живете тут?

— Ні, — сказала вона. — Це хата моїх батьків.

— То тут живуть вони?

— Та ні ж, — здавалося, вона боїться, що я не повірю. — Вони померли. Мама недавно, а батько ще десять років тому. Тут жила моя сестра, але вона вийшла заміж і виїхала в інше місто. Тепер ми продали цей будинок, ви ж бачите, що повивозили меблі. Тут мають поселитися нові господарі, правда, в будинку не житимуть, а буде якась фірма. От-от мають ремонт почати.

— То ви для їхніх свиней і готуєте? — сказав я все ще з відтінком іронії.

— Ні, свині наші, — сказала вона. — Я тут недалеко живу, то ще приходжу їм варити. До весни ми ще маємо право користуватися хлівом. А там одну заколемо перед Пасхою, а другу продамо.

Було видно, що вона каже правду. Отже, до тих хто привіз мене сюди, вона, швидше за все, жодного стосунку не має. Фірма, гм, фірма… Але якщо це люди з фірми, то чому вони не потурбувалися, аби я не побачив цієї жінки?

— Ви мене справді не знаєте? — спитав я тепер зовсім спокійно.

— Ні. А хто ви?

— І сьогодні вранці не бачили?

— Ні. Поки ви не зайшли. Я було злякалася.

— Ну гаразд, — сказав я. — Піду вже…

Вона не стала заперечувати. У дверях я озирнувся.

— А як називається фірма, не пригадуєте?

— Ой, як же вони казали… Здається, «Світлана».

— «Світлана»? — перепитав я.

— Та ніби так.

Щось мені нагадувала ця назва.

Гаразд, може, потім згадаю, вирішив я. Фірма? Чи не юридична фірма?..

— Я у вас нічого не вкрав…

— А що тут красти? — насторогу в очах жінки змінив сум.

Я покинув будинок і вже надворі, коли вдихнув свіжого холодного повітря, почув віддалений мелодійний звук. Що це? Звук то наче наближався, то даленів. Я ступив крок, другий, збагнув, що це. То десь там, в центрі міста бамкали церковні дзвони. Отже, сьогодні неділя, мене протримали у таємничому будинку лише ніч. Оглянувшись, я побачив, що нічого незвичайного цей будинок не мав. Чималий, на п’ять чи шість кімнат, а проте старий і обдертий, оточений таким же старим садом. Стояв він на краю міста, збоку від вулиці, схожої на сільську. Ось чому, напевне, минулого разу я не почув жодного звуку.

Я вийшов на вулицю і зупинився. Щось, як не раз бувало останнім часом, я забув. Ага, забув запитати, як її звати.

Я схожий на рибу, викинуту на берег. Риба лежить і дивується, чому вона не вмирає? «А можливо, вона відчуває наближення моря», — зненацька думаю я і підводжуся. Прислухаюся до звуків за стіною.

Годину, а може, дві тому я з острахом наближався до своєї оселі. Як мене зустріне і що скаже Валерія?

Мене зустріла Ґлорія. Ґлорія, котра стояла на воротах, але не в червоних чоботях, як у відомій казці, а в якихось бридких старих забризканих капцях.

Побачивши її, я спершу зупинився, подумалося, що було б добре, якби вона стояла так з учорашнього вечора. Чекала мене або охороняла від Валерії. Я вже рушив, коли рушила назустріч і Ґлорія. Опинившись переді мною, вона, не промовивши й слова, нагородила мене замашним ляпасом.

— Ого, — сказав я, отямившись від іскор, що так і сипалися в очі. — Ого, моя пані! Але за що?

— За те, що я вас чекала, — відповіла Ґлорія.

З будинку навпроти нас озирала цікава мордочка сусідки.

— Ви скомпрометовані, — сказав я. — І зараз я вас іще більше скомпрометую.

Я підхопив її на руки і поніс. На якусь мить мені здалося, що вона задихнулася. Яка ж вона негарна, майнула в мене думка, доки ніс її.

Та вже на подвір’ї Ґлорія несподівано ослабла, обм’якла, на очах перетворилася на велику безформну ляльку.

— Е, моя пані, хіба так грають? — я спробував ляснути її по щоці, трохи вивільнивши руку, тоді добряче струсонув цю дику гуску.

Вона не поворухнулась, тут я збагнув, що вона, певне, таки непритомна. Ноша моя важчала щосекунди. Я дотарагунив її до дверей, якось спромігся (бо ж мусив опускати непритомну дівулю на своє коліно і підтримувати правою рукою) відімкнути замок на дверях і втелющитися до кімнати.