— Хто ти?
Я добряче його струсонув. Хлопець повернув ще більш перекошене обличчя, з рота у нього полізли якісь нерозбірливі булькотливі звуки, губи жалісливо скривилися, засіпалися, і стало зрозуміло: переді мною глухонімий.
— Ти зі Старої Вишні? — все ж спитав я.
Він відчайдушно зажестикулював, допомагаючи собі не лише губами, а й очима, та так, що вони, здавалося, от-от вислизнуть, вилізуть з орбіт. Я зрозумів, що нічого путнього не доб’юся від цього глухонімого дебіла, і відпустив його. Перед цим показав рукою: йди, мовляв, геть, та швидше. Він подивився на мене так, мовби я казав, що жити йому лишалося хвилину-дві, губи його засіпалися, він притулив руки до грудей і силувався щось сказати.
— Тебе хтось послав сюди?
Здається, він зрозумів запитання, бо відчайдушно замотав головою. Зненацька в його очах промайнув страх, став рости, перетворюватися на жах. Він оглянувся, тоді розпачливо-благально глянув на мене. Так, послав, зрозумів я. Може, якби я був сам, то взяв би його за комір та й повів до міста і, може, щось би таки добився, довідався. Але ж десь там позаду лишилася Валерія, і коли я подумав про неї, то мене пройняв жах, напевне, не менший, ніж у цього нещасного, що трусився переді мною. А що, як хтось усе розрахував: і те, що я побіжу за ним, і те, що Валерія лишиться сама?
— Йди собі, — якомога голосніше і виразніше сказав я, дивлячись на німого так, аби він зміг прочитати слова з моїх губ. — Йди собі у місто.
І цього разу він мовби зрозумів, бо щось пробелькотав і слухняно повернувся, поволі пошкутильгав. Оглянувся і знову рушив, заточуючись, наче п’яний.
Тепер пішов, а потім побіг і я. Кружляти лісом довелося довго, я став гукати Валерію, але у відповідь не отримав ні звуку. Коли ж я нарешті натрапив на посадку, де лишив її, то був геть очманілий від страху й розпачу.
Я побачив Валерію на тому-таки ложі з гілок. Вона лежала, накрита своєю норковою шубкою із застиглою на вустах блаженною, ангельською посмішкою. Від думки, що вона мертва, я весь пополотнів. Та тут Валерія ворухнула ногою, шубка відкинулася, і я побачив, що нога — звабливо оголена, із непристойно піднятою спідницею, зі спущеною чомусь під коліном колготкою, — ця нога могла належати тільки живій людині. Людині, котра чомусь у відсутність іншої, в даному разі начебто дорогої для неї, вляглася спати посеред лісу.
— Валеріє! — гаркнув я щосили.
Вона поворухнулася, розплющила очі. Усмішка на її вустах була такою радісною, випромінювала таку любов і тепло, що я пригасив в’їдливі слова, готові от-от зірватися з кінчика язика.
— Ти вже вернувся, любий? — сказала Валерія, солодко потягуючись. — А куди ти ходив?
— Куди я ходив? Та ж погнався за тим ідіотом.
— Яким ідіотом? — непідробно здивувалася Валерія і простягла до мене руки. — Тут був ще хтось? Вибач, я заснула…
— Авжеж, ти заснула, — сказав я. — Я півгодини гасав лісом, кликав тебе, а ти тим часом любенько вляглася спати.
— Вляглася спати? Але ж ти сам приспав мене.
— Я приспав тебе?!
Мабуть, в житті я так не дивувався. Але не менше, здається, здивувалася й Валерія.
— Ти ж сам сказав, що я можу поспати, якщо хочу, після того як…
— Після чого я сказав?
Я присів біля неї. Тепер, коли Валерія й собі сіла, геть висунувшись з-під шубки, побачив, що пухнаста кофтина із ангорської вовни зверху розстебнута.
— Ну, після… Ах, любий, добре, що ти це вигадав… Отак серед лісу… Ти був настільки ніжним… І це після такої жахливої ночі. — Валерія чмокнула мене в щоку, потім тернулася об неї. — А знаєш, я тобі ладна геть усе простити. Навіть цю твою кульгавку.
— Ми що ж… Ти вважаєш…
Я не вимовив цих слів: «Ти вважаєш, що ми з тобою кохалися на цьому сосновому гілляччі?» В мене зовсім не боліла голова. Не боліло нічого. Зверху над нами зримо, аж боляче синіло бездонне осіннє небо. Все було, як завжди, таким реальним. І небо вгорі, і ліс довкола, молоденькі сосонки біля нас, голок яких при бажанні можна було торкнутися рукою. Ось із тієї, з тієї і з тієї я ламав гілки, бо захотів постелити ложе, зелену постіль для жінки, близькості з якою я вже не уявляв. Тепер вона сидить на цих гілках, усміхається до мене, і не менш реальна, ніж все довкола. Скільки я бігав за тим глухонімим? Щонайбільше хвилин двадцять, нехай півгодини. Що ж відбулося за цей час із жінкою, яку я залишив, чи що відбулося зі мною?
Я спробував прокрутити наш час назад. Ми йдемо, розмовляємо, починаємо згадувати. Ні, не так. Не так я пригадую. Треба далі. Далі повернутися. Далі назад. До вчорашнього вечора. До скигління Ґлорії, нашої розмови і сварки з Валерією після цього. «То й що?» — подумав я. Справді — що? Спогад нічого не прояснював, я наче хотів ним прикритися, затулити щось значно важливіше. Але що? «Але що?» — питав я себе. І розумів, що маю вже відповідь, тільки не здатен її сформулювати. «Чи не хочу?» — сказав я собі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу