Володимир Лис - І прибуде суддя

Я подумав, що так само елегантно вона робила б це десь у львівському парку. Ми там так само могли б вибратися на прогулянку сонячної осінньої суботи. Чи такого ось грудневого дня, схожого на останній. Різниця полягала б лише в тому, що я вже був би її чоловіком. До цього часу, напевне, або змирився б з тим, що я чоловік вродливої львівської дами, був би перезнайомлений з численною ріднею і остаточно введений до місцевого бомонду, а може, і тієї юридичної верхівки, серед якої й мені належало робити кар'єру. Або завів би собі коханку і тішився з того, що переграю і Валерію, і самого себе.

— Ти вже не гніваєшся на мене? — спитав я.

— Ні, дурнику, — сказала Валерія. — Мені тебе просто шкода. Хоч, якщо відверто, я не жалкую, що приїхала. Між нами врешті-решт треба було все вияснити. От і вияснили.

Я промовчав. Треба було говорити якісь слова, запевняти, що кохаю її, може навіть стати посеред цього лісу на коліна, тоді чи сьогодні, чи після повернення Валерії до Львова я отримав би запрошення повернутися. Але я не міг зробити над собою жодного зусилля, хоч беручи Валерію на прогулянку, гадав, що вчиню саме так. Насправді ж я думав про те, де зараз перебуває і що робить Ґлорія, про те, що ми з Валерією будемо спати в одній кімнаті цієї ночі, як мені викрутитися, адже не міг я отак просто виштовхати Валерію назад сьогодні ж, раз уже вона лишилася. І нарешті, я думав про те, що Валерія на цьому світі не жилець. Передчуття, що її чекає доля Людмили Черняк і Ніли Трачук, яке не покидало мене з учорашнього дня, тепер нестримно росло і зробилося певністю, що так воно й буде. Правда, в мене народилася маленька надія — після повернення з прогулянки якось переговорити з Ґлорією, хоч і знав, що в ліпшому разі отримаю здивовано-презирливий позирк її виразних очей.

— Як ти гадаєш, що це було? — перебила мої думки Валерія.

— Де? — здивувався я. — Що ти маєш на увазі?

— Те, що було вночі, як ми йшли від вокзалу. Чому вогні в тих будинках засвічувалися і гасли, ледве ми їх минали?

— Не знаю, — щиро признався я. — Повір, не знаю. Мені теж дивно.

Мені вже третій місяць тут дивно, міг би сказати. Але треба було прогнати геть думки і спогади, які стосувалися цього паршивого міста, і я став пригадувати епізод з нашого студентського минулого. Валерія теж оживилася, охоче підтримувала розмову, пригадала пікантний випадок з нашою однокурсницею. Та дівчина запросила в гуртожиток знайомого, видавши його за брата, в той час, коли її справжній брат приїхав до неї гостювати і познайомився з її подругою. Виявлений комендантом гуртожитку, він, звичайно, назвався братом такої-то й був з ганьбою виставлений, оскільки один «брат» вже гостював у гуртожитку. Про це комендант зі справедливим обуренням і неймовірним торжеством повідомила нещасного.

Я намагався пригадати хоч якийсь епізод. І тут раптом подумав, що його треба просто вигадати. У мене з’явилася боязнь того, що Валерія може глибше зазирнути мені в душу, ніж я того хотів би. Що вона спитає мене про щось таке, на що я не зможу відповісти неправдою, не зможу вигадати якоїсь логічної відповіді. І я взявся придумувати цілком фантастичний епізод, який нібито трапився з Ірою Натруско, нашою однокурсницею. Про її якесь невдале кохання до сина того ж коменданта гуртожитку.

— Ти цього не знала? — спитав я.

— Ні, — сказала Валерія. — Хто б міг подумати.

Я поспішно спитав, що їй відомо про Іру, де та зараз?

— В якомусь районному суді, — відповіла Валерія і я подумав, що ця гра мені майже вдалася.

Так ми дісталися до молодої соснової посадки. Тут я запропонував перепочити і взявся ламати гілки, укладаючи ложе для моєї королеви. Я сказав саме так — моєї королеви. Валерія запротестувала, що я чиню по-варварськи, однак протест її був слабким, для годиться. «Саме на цих густих, колючих гілках я й візьму її», — вирішив я. Грубощі мали порятувати мене від чогось більшого. Коли я подумав про це, то аж озирнувся з несподіванки. І застиг теж — між стовбурами розлогих молоденьких сосонок, зовсім неподалік від нас виразно виднівся якийсь молодий чоловік. Невже він йшов весь цей час за нами? Я швидко отямився і кинувся туди, де він стояв. Чоловік майже відразу повернувся і почав бігти. Щось закричала Валерія, здається питала, куди ж я, та я не став зважати на її крик і навіть не відповів. Чоловік попереду, мов заєць, петляв поміж деревами, і я мусив його наздоганяти. На щастя, бігуном він був кепським. Відстань між нами стала скорочуватися, до того ж незабаром він перечепився об якусь ломаку під ногами і хоч відразу звівся, але тепер вже не біг, а швидше шкутильгав далі, раз по разу озираючись. Я побачив, що це молодий хлопець років двадцяти, а то й менше, із перекошеним від страху обличчям і виряченими очима, що робило його схожим на божевільного. Цікаво чи він йшов за нами весь час? Гаразд, голубчику, зараз я довідаюся про це. Я додав швидкості і двома стрибками наздогнав його.