Володимир Лис - І прибуде суддя

Тут я подумав: якщо Валерія запропонує мені залишити Стару Вишню, то, без сумніву, погоджуся. Думати так було справді втішно, я пригорнув її.

Несподівано перед нами загорілося світло в будинку, до якого ми підходили. Звичайно, в цьому не було нічого дивного. Мало чого могли люди прокинутися посеред ночі. Та як тільки ми проминули будинок, світло згасло, зате загорілося в будинку попереду. Це могло бути теж випадковістю. Проте, як тільки ми проминули і цей будинок, він теж поринув у пітьму. Зате зблиснуло жовтогаряче око у будинку, до якого ми наближалися.

— Що це? — прошепотіла Валерія, вочевидь помітивши те ж саме, що й я.

— Не знаю, — сказав я. — Світло загорілося.

Цей будинок стояв майже біля самої вулиці.

Коли ми проходили повз нього, я не втримався і заглянув у вікно, яке світилося. Штора була напіввідсунута, і я побачив молоду жінку, яка тримала на руках дитину і щось казала до неї. Отже, все логічно, подумав я, дитина прокинулася, заплакала, і мати підійшла до неї, взяла на руки. А може, навпаки, спочатку увімкнула світло. Ми минули будинок, пройшли, може, з десяток метрів і опинилися серед суцільної темряви. Та ненадовго, бо вдарив яскравий сніп світла перед нами.

— Ти що, замовив освітлення нашої дороги? — засміялася Валерія.

— Авжеж, — якомога безтурботніше сказав я. — До ваших послуг, моя королево.

Насправді мені було не те щоб страшно, а якось так, наче ми йшли серед пустелі, де тільки й було, що вогні обіч дороги, вітер у спину і шлях, що ніколи не скінчиться. Вогні спалахували і гасли, вітер шаленів, і несподівано я помітив, що ми йдемо наче незнайомою вулицею.

— Ми, здається, заблукали, — сказав я. — Треба звертати он туди.

Валерія подивилася здивовано, але нічого не сказала. Вмерло світло в будинку за нашими спинами. І більше не проклюнувся жоден вогник на нашому шляху.

— Тобі не страшно, Юро? — озвалася Валерія.

— Чого б мені мало бути страшно? — я спробував сказати це якомога бадьоріше.

— Не знаю, — промовила Валерія. — Як у вас тут тихо.

— Авжеж, це не Львів, — сказав я.

— Тобі, до речі, передавав вітання Віталик Семидубський, він, як і я, адвокатом працює, — сказала Валерія. — І моя мама.

— Я розмовляв сьогодні з нею, — сказав я. Валерія була приємно подивована. Знала б ти, чого я дзвонив, подумав.

Ми проговорили про Львів і спільних знайомих до самого дому. Це був порятунок для нашого шляху. Я запитував, проте, швидше за інерцією, ніж зі справжньої цікавості. Львів був уже начеб нереальним, так, ніби я покинув його щонайменше десяток літ тому.

— А в тебе нічого, затишно, — сказала Валерія, коли ми зайшли до моєї кімнати.

Як виявилось, вона зовсім не хотіла їсти. Вона хотіла мене і не приховувала цього. Роздягаючи її, я відчув, як у мені теж прокидається бажання.

Ми вже лежали у ліжку в міцних обіймах, коли пролунав тихий, далекий, але виразний тонкий звук. Тоненький, ледь чутний, він поступово, але нестримно став рости, наближатися і ніби свердлити стіну.

— Що це? — прошептала Валерія.

— Не знаю, — сказав я. — Може, виє собака.

— Ні, це щось інше.

Авжеж, то було інше. Той звук я упізнав одразу. За стіною скиглила Ґлорія.

Цієї ночі я так і не заснув, Валерія проплакала у кріслі і затихла тільки під ранок, а я лежав, утупившись у стелю і міцно стиснувши зуби. Бажання кохатися пропало в мене майже відразу, як тільки Ґлорія почала скиглити. Воно не вернулося й тоді, як скигління стихло.

— Це ж плакала жінка, — прошептала Валерія. — Хто це, Георгію?

— Не знаю, — сказав я. — Можливо, хазяйка, а можливо, її дочка.

Настала пауза, довга, і тут я збагнув, що я меншаю, роблюся зовсім маленьким. Я, маленький Георгій, Юрко, хлопчик маленький, дибцяю до ліжка, на якому лежить жінка. Жінка геть гола, тіло її вкрите синяками і страшними шрамами, проте мене тягне з невблаганною силою саме до цього тіла. Жінка лагідно, хоч трохи з острахом дивиться в мій бік. Не бійся, хлопчику, шепоче вона, кладе на голову руку і безсоромно розсуває ноги. Я зажмурююсь, така велика рана відкривається переді мною, але нестримно наближаюся до неї. Бо знаю: мені належить зайти туди, зникнути в тому отворі.

— Ти що, не чуєш мене?

Крик пролунав так несподівано, що я таки здригнувся. Кричала Валерія.

— Ти щось питала? — винувато сказав я.

— Я питала, чи ти живеш з цією жінкою!

Валерія звелася на лікті, зазирнула в лице.

— Ти спиш з нею?

— Так, — сказав я неправду, майже не вагаючись.