Володимир Лис - І прибуде суддя

— Ходімо, бо вже потяг має прибути, — перебив мої думки черговий.

Ми вийшли надвір. Сьогодні, як ніколи, мені було страшенно холодно. З-за рогу вокзальчика вирвався вітер, шарпнув за поли тоненької куртки. Навіщо Валерії телющитися такої погоди бозна-куди, в це забуте Богом дивне місто серед лісів, де люди брехливі й невідомо чим залякані? І раптом я подумав, доки ми переходили колії: а може, це доля чи Бог посилає мені Валерію, аби вона забрала мене з цієї діри? Але й на неї тут чигає небезпека, і, може, порятунок і мій, і її в тому, щоб поїхати геть звідси, доки не пізно, доки ще є шанс. «Доки ще є шанс», — повторив я подумки і спіткнувся об платформу перед колією, на яку от-от мав прибути потяг.

Він заблимав здалеку, наближався поволі, й тут я відчув, як мені нестримно хочеться стати посеред колії і спинити величезного грімкотливого змія чи самому кинутися під нього.

— Кого ви зустрічаєте? — спитав черговий.

— Однокурсницю, — сказав я, а далі спитав, де може спинитися десятий вагон.

— Приблизно отам, — показав черговий.

Я подякував і рушив на те місце, куди він показував. Черговий чомусь і собі рушив за мною. Потяг, проте, наближався. Черговий став за спиною, я відчував його дихання на потилиці. «Невже він хоче мене штовхнути?» — подумав я.

— Ви можете повести свою даму до мене, — несподівано прошептав черговий у самісіньке вухо. — Я вам дам ключі. Якщо потяг, звісно, зупиниться. Він, бува, не зупиняється.

«Це справді був би вихід», — подумав я і оглянувся.

Його очі блищали у темряві.

Потяг пригальмовував. Черговий насувався на мене, мов справді збирався штовхнути. «Божевільні вони тут усі, чи що?» — подумав я.

Черговий, проте, не рухався, лише щось шепотів, а що — за гуркотом не розчути. Промайнув повз нас тепловоз, один, другий, ось уже й десятий вагон. Я кинувся за ним. Крізь вікно я побачив, як хтось рухається коридором вздовж купе, наче знайомий силует, а ніби не Валерія, їх двоє. Невже Валерія приїхала з кимось? Та це ж, напевне, провідниця, подумав я і мало не впав на бігу. Вже не біг, а стояв. Кого ж мені нагадував той силует? Тим часом потяг спинився, і майже відразу відчинилися двері, в них з'явилася жінка. Я відразу впізнав її, кинувся знову бігти, і жінка побачила мене, приглушено скрикнула і мало не впала зі східців, та я притримав її.

Валерія пахла такими чудовими парфумами, була такою зворушливо заспаною і тепло-домашньою, що я не втримався, припав до її щоки, вдихнув її напівзабуті, та, як виявилося, все ще бентежні для мене пахощі і несподівано відчув себе захищеним від усього цього світу з його дощами й вітрами, брехливими людьми і незрозумілими смертями.

— Який вітрище, — сказала Валерія, так само тулячись до мене. — У вас тут завжди такий вітер?

— Не завжди, але буває.

Потяг тим часом рушив. Нас обдало ще більшим вітром. Валерія провела поглядом подаленілі, тепер мовби примарні вогники, і сказала:

— До речі, любий, провідниця вагона, в якому я їхала, знає тебе.

— Мене? — щось неприємне кольнуло в грудях, легенько, але я добре відчув цей дотик гострої-гострої голки.

— Так, тебе. Ми випадково розговорилися, я сказала, що іду в Стару Вишню до гарного знайомого, і, уяви собі, вона виявилася родом з цього містечка. А коли я розповіла, що ти працюєш у суді, вона пригадала, що ти в серпні теж їхав у її вагоні. Та чого ж ми стоїмо, ходімо, а то я замерзну.

Я підхопив її невеличку валізку, і ми рушили. Я ледве переставляв ноги. Біля вокзальчику я все ж поставив питання, яке мусив поставити:

— А як звати ту провідницю, ти не питала?

— Чому ж ні? Ми назвали одна одній імена. Її Людмилою звати.

Я не зойкнув, не здригнувся, хоч удруге за цей вечір не знав, що й думати.

— Людмила Черняк? — уточнив про всяк випадок.

— Прізвища я не питала. Але чому це тебе так цікавить? Признайся, накинув на неї оком? Вона досить симпатична.

Мене це цікавить тому, що Людмила, провідниця з вагона, в якому я їхав, загинула, так мав би сказати я. Але не сказав.

Ми минули вокзал, і тут я звернув увагу, що вікно чергового не світиться. Ніде не було видно і його самого. Взагалі, ледве я кинувся до вагона, з якого сходила Валерія, як черговий кудись зник, мовби випарувався.

Я йшов поруч з Валерією і єдиним моїм бажанням було — якомога швидше дістатися до моєї скромної оселі. Смертельна втома огорнула мене з ніг до голови.

— Признайся, ти не сподівався, що я приїду? — сказала Валерія.

— Не сподівався, — відверто зізнався я.