Володимир Лис - І прибуде суддя

— Ах, Георгію, — перебила мої думки Ґлорія. — Ви ризикуєте митися в холодній воді, якщо будете так мляво виконувати свою роботу.

— До біса, — раптом несподівано для самого себе вибухнув я. — Якщо вже ви хочете, щоб я помив як слід, то не з зав’язаними очима. Я сьогодні не маю бажання до жодних ігор.

— Ні-ні, не зривайте хустку, — вона вчепилася в мою руку. — Не треба цього робити. Я зараз вилізу з ванни, тільки сполоснуся. Ви можете почекати за дверима. Прошу вас.

Я вирішив послухатись. До того ж мене хилила додолу втома. Я підвівся, повернувся, щоб вийти, але перед тим зірвав з очей хустку. І остовпів: прямо переді мною на внутрішньому боці дверей висіла репродукція картини Босха. Чудовисько в людській подобі з довгим пташиним дзьобом цілилося ним прямо в мене. Це була репродукція однієї з тих картин на цілу стіну, які у вигляді фотошпалер обрамлювали невідому мені кімнату, де я провів пів учорашнього дня.

— Що це? — не втримався я від вигуку.

— Це? — в голосі Ґлорії мовби звучало щире здивування. — Це репродукція картини Босха. Чули про такого художника?

— Ах, репродукція, — саркастично сказав я. — Як мило. І де ж ви її узяли?

— Вирізала з якогось журналу. Здається, з московської «Юності». А чому це вас дивує?

— Чому мене дивує? — вибухнув я. — Та тому, що…

Промовляючи, я не втримався і повернувся до Ґлорії. І завмер на півслові. Вона вже стояла переді мною гола-голісінька, лише руки склала на грудях, затуляючи їх. Та не її голизна так здивувала мене, а те, що все тіло її було вкрито синцями й рубцями від якихось давніх ран, заподіяних ударом батога, канчука чи чогось подібного.

— Ну, ви задоволені? — вона посміхалася тією жалюгідною, вибачливою посмішкою, яку я не раз бачив за ці місяці при нечастих зустрічах.

— Що це? — спитав я і відвернув очі.

— Довго розказувати, — сказала вона. — То що вас так здивувало? Що я тримаю таку незвичайну картину у ванній? Що поробиш, у кожного свої смаки.

Я вирішив піти ва-банк. «Можливо, щирість і викладення всіх карт, — встиг подумати я, — якраз допоможе хоч щось прояснити».

— Такими ж картинами обклеєні стіни в тій кімнаті, де я провів учорашній день.

— І де ж саме ви їх бачили?

— Якби ж я знав — де, — я не став приховувати злість. — Мене, як барана, кинули до тієї кімнати. Тобто спочатку до іншої, але найголовнішою була таки кімната з чудовиськами на стінах.

— Але при чому тут я? — Вона дивилася на мене так чисто, щиро, що я не витерпів і зі злістю схопив її за голі плечі, струсонув.

— Ви ні при чому? Зовсім випадково повісили такий собі безневинний малюнок?

Гримаса презирства у відповідь на мій гнів поволі виповзла на її мокрі, як і все тіло, вуста. Здавалося, вона от-от плюне мені в лице.

— Господи, яка ж я дурепа, — простогнала вона і затулила руками очі, наповнені знайомим мені болем. — Так мені й треба. Так мені й треба. Ідіть геть! Геть, чуєте?!

Не розумію чому, але я слухняно вийшов. Присів знесилено на стілець. Не знав, що й думати. Щойно переді мною постало третє чи навіть четверте обличчя, а може, й маска Ґлорії за один лише вечір. Признатися, я не вірив, що репродукція Босха випадково опинилася тут, у маленькій ванній. Але якщо не випадково, то виходило, що вона належить до банди, яка кинула мене до тих кімнат. Тільки ж яка роль у цій банді (якщо тільки ця банда існує, додав хтось за мене) самої Лори? Хіба не ліпше їй було приховати картину у ванній? А помитися запропонувала саме вона. Що означають її слова, що вона дурепа і так їй за віщось і треба?

Я не встиг додумати, бо насторожила тиша у ванній. Страх пронизав мене з голови до п’ят. Не тямлячи себе, я кинувся до дверей, шарпнув з усієї сили. Переді мною постала Ґлорія, вже зодягнута в байковий халат.

— Як же ви гарно наляканий, — сказала ця кульгава розпатлана відьмочка. — Що з вами? Певне, гадали, що я втопилася?

Я стояв заціпенілий, не в силі вимовити слова, з єдиним бажанням: аби вона швидше забралася з-перед моїх очей. Вона й зробила це, щоправда, озирнулася у дверях:

— Можете митися. До речі, іншої води нема, ніж та, що у ванні.

Грюкнули двері. Подаленіли кроки. І тут я стрепенувся. Вона ж простудиться, розпашіла від такого гарячого купання, під дощем, у своєму халатику. Я кинувся до виходу і спинився. Чому, власне, я так турбуюся про цю божевільну? Адже вона щойно люто, жорстоко і вміло насміялася наді мною. Це так, подумав я, але ж це була немовби не та Ґлорія, котру я знав досі. Тільки хіба це її виправдовує, хіба це виправдо…