Володимир Лис - І прибуде суддя

Але нічого не сталося. Труну зняли з машини і поставили на дві спеціальні лавочки, що стояли одразу при вході на кладовище. Я знав, що колись самогубців ховали окремо, за огорожею, але, очевидно, тепер не дотримувалися цього суворого правила. Правда, не було священика, неодмінно присутнього останнім часом на похованні, — так ми ховали у Львові навіть одного нашого викладача, донедавна затятого атеїста. Але при похованні самогубці його й не могло бути.

Тим часом троє людей: старий чоловік, колишній вчитель Ніли, її колега, худа, сивувата, хоч на вигляд не старша за сорокалітню, жінка, хлопець років сімнадцяти, очевидно, учень, сказали про те, яким добрим педагогом і чудовою людиною була покійна.

І гарною коханкою, по-блюзнірськи подумав я і опустив очі, наче хтось міг почути мою крамольну думку. Та, опустивши очі, вже не смів їх підвести. Я боявся ненароком зустрітися поглядом з матір’ю Ніли. Вона виглядала так, як і мала виглядати згорьована мати. І все ж мені здалося: окрім невтішного горя, на її обличчі досі є застигла печать того самого жаху, що з’явився, коли вона побачила на веранді дочку разом зі мною і дізналася, що я її врятував.

Рідні, хто ридаючи, хто лише схлипуючи, прощалися, цілували лоба, руки, ноги, а я заціпеніло дивився на мертву дівчину, і жахливе усвідомлення, що вона ось-ось усміхнеться, усміхнеться саме до мене, не полишало мене цих три чи й чотири найтяжчих хвилини. Я був близький до зомління і, може б, і гепнувся на сиру й холодну землю, що от-от має прийняти людину, до загибелі якої і я мимоволі причетний. Може б воно так і сталося, якби я не відчув на собі чийогось погляду. Холодіючи від думки, хто це може бути, я оглянувся. Але то був не «жебрак», як я сподівався, а Микола Мефодійович.

— Ви також…

Він вимовив тихо-тихо, ледве прошелестів, але мені чомусь полегшало. Я відступив крок, другий і став поруч нього. Так ми пішли поряд і тоді, коли труну понесли на плечах між могилами.

Я мусив кинути грудку землі на її домовину, останній її дім, притулок такого вродливого тіла, і я зробив це. А кинувши, ледве не скрикнув: на мене дивилися сухі й гарячі жіночі очі. Очі її матері. Вони пропікали наскрізь і разом з тим притягали. Я ступив крок до неї, ледве не полетів на купу свіжонасипаної землі і спинився. Вона щось казала, здається, ще тихіше, ніж Микола Мефодійович, натужно ворушачи губами. Я поспішно схилив голову й відійшов. І, вже вибравшись із цього сумного гурту, збагнув, що вона казала. Це були слова: «Ви не могли її врятувати». Мати Ніли мовби вибачалася переді мною, але очі, очі, її очі так пекли, що я подумав, чи не вигадав сам ці слова. Може, вона казала інше: «Ви не винуватий?» — подумав я, та очі, очі, пригадав, спинився і змусив себе озирнутися. Звідси матері Ніли не було видно. Я підвів голову: хмари майже торкалися верхівок дерев, густо-сірою ковдрою налягаючи на кладовище.

Я йшов між могилами, наче щось шукав, і ледве не врізався у темний кам’яний хрест переді мною, коли збагнув, що саме мені потрібно. Я шукав могилу першої загиблої, Людмили Черняк. Придивлявся і придивлявся, вбирав прізвища, скорботні написи, фотографії, але тієї, що шукав, усе не було. Оглянувшись нарешті, я побачив, що залишився на кладовищі сам. Десь при виході маячіли останні учасники похорону. Я пересилив бажання піти вслід за ними і став шукати далі. За спиною глухо шумів ліс, ще дві-три могили, і мені стала ввижатися у цьому шумі глуха погроза. Я стис міцніше зуби і рушив іще далі. На землю впали перші краплі дощу, незабаром він припустився з усієї сили. Крізь дощову завісу мені ввижалися за деревами якісь фігури, котрі оточували мене, але я не зупинявся. Вже майже нічого не видно було, вода заливала очі, лилася за комір, а я кудись ішов. У якусь мить я подумав, що божеволію, але не спинився. Дійшовши до краю кладовища, повернув назад і, спотикаючись, пробирався від могили до могили. Відчуття, що я ось-ось знайду, пізнаю щось важливе, що припинить мої муки останніх днів, лише зростало з кожним подоланим метром слизького розквашеного ґрунту. Враз я спіткнувся. Далеко, при вході, маячіла чиясь фігура. Постать живої людини, зрозумів я. Неприємний холодок пробіг по спині. Все ж я рушив назустріч, і той незнайомець рушив теж. Ми стали невблаганно зближуватися. От і все, подумав я, зараз матимеш вирішення. Я був переконаний, що то або котрийсь із тих двох, що били Нілу, або… або… Так, або «жебрак», зустрічі з яким я прагнув цілий день. Стиснувши пальці в кулак, попрямував усе рішучіше й рішучіше, готуючись дорого віддати життя чи скинути з пліч тягар невідомості, готовий якоїсь миті навіть продати душу дияволу, аби нарешті щось суттєве дізнатися.