Володимир Лис - І прибуде суддя

Я подумки подякував за запитання. (Відповіді не було. Як виявилося, Інна мала їхати зранку на базу за товаром. Подзвонили туди. Інну розшукали, і вона відповіла, що ключі в неї ніхто не викрадав.)

Міліціонер пошкрябав потилицю і сказав, що мусить, хай там як, відвести мене у райвідділ і скласти протокол. Я погодився.

— То як ви все ж таки опинилися в магазині? — спитав він дорогою.

Я розповів, розумівши, що розповідати, як було насправді, — значить зашкодити собі. До того ж мені хотілося тепер лишитися наодинці з собою, розібратися в думках, відчуттях, проаналізувати те, що трапилося, нарешті просто відпочити, хоч я не був стомлений фізично. Доставлений у райвідділ, я ще раз був допитаний черговим і повторив те саме. Формальних підстав не вірити мені у них не було. Вони могли, звісно, затримати мене до з’ясування обставин, хоча б на дві доби, але не стали цього робити. Все ж я був не останньою людиною в містечку: не бомж, не злодій, не якийсь приблуда, а молодий спеціаліст, до того ж працював у суді. На щастя, черговий не знав, що вчора я вже приходив сюди і підозрювався у замаху на життя Ніли Трачук.

Відпущений на всі чотири боки, я вирішив замельдуватися до суду, хоч і мав на щоках добрячу щетину. Плентаючись туди, я обміркував усе і дійшов висновку, що нічна сновида Інна, швидше за все, теж належить до банди, яка протримала мене цілий день в тих ідіотських кімнатах. Так, цілий день, бо я вже знав, що тепер не середа, а четвер.

В суді виявилося, що мене вже давно очікує Микола Мефодійович. Що мене вчора розшукували цілий день. Що голова суду на мене взагалі дуже сердитий. І це виявилося правдою.

— Чи не здається вам, молодий чоловіче, що ваша поведінка викликає щонайменше підозру? — сказав голова суду відразу після привітання, зігнорувавши мою простягнуту руку. — Саме так — щонайменше підозру. — І пояснив після паузи, яку я терпляче вичекав, не подаючи ні звуку. — Ви приїжджаєте до нас на роботу, і тієї ж ночі гине провідниця потяга, яким ви прибули, мало того, саме того вагона, в якому ви їхали.

— Вона наклала на себе руки, — нагадав я.

— Тим більше, тим більше, — наче зрадів голова. — Проходить якийсь час, ви знайомитеся з іншою дівчиною, ночуєте в неї, і вона, як не дивно, теж позбавляє себе життя. Нарешті вас знаходять у крамниці, куди ви невідомо як і навіщо залізли.

— Отже, ви все знаєте, — сказав я.

— На жаль, — сказав голова. — Повторю, на жаль. Мені щойно подзвонили з приводу магазину…

«Невже жебрак?» — подумав я і спитав уголос:

— З райвідділу міліції?

— Так, з райвідділу. Чому вас це дивує? У нас прийнято інформувати.

— А про Нілу Трачук вас коли поінформували?

— Вчора. І теж правильно зробили. Чому ви усміхаєтеся? Я б на вашому місці не усміхався. Я б серйозно задумався.

І все ж таки я усміхався. Неприховано, бо не міг себе стримати. Я зрозумів, що голова суду віднині мій мимовільний спільник, що поводить він себе так, як і мала б поводити людина, котра знає тільки ці три факти, пов’язані зі мною: самогубство двох дівчат і моє загадкове проникнення до крамниці господарчих товарів. А я було мало не все місто став підозрювати у якійсь змові проти мене.

«Може, розповісти йому все, як є? — подумав я. — Але що розповідати, коли я, власне, сам нічого до пуття не збагну».

— Чому ви мовчите? — сказав голова. — Вам нема чого сказати?

Я повторив йому версію, яку вже виклав міліціонерові-сержантові та черговому. Й одразу ж попросив дозволу піти додому поголитися і відпочити. Голова дозволив, правда, так сумно, що мені защеміло серце.

«Невже прощається?» — подумав і поспішно вийшов.

— Ви почали відпускати бороду? — спитала мене секретарка. — Кажуть, ви…

— Я почав відпускати хвоста.

Секретарка захихотіла мені вслід. Я озирнувся і глянув на неї. Сміх на її вустах якось раптово погас. Чи мені геть усе на світі ввижається не таким, як є насправді? Сам не знаю чому, я повернувся до столу і, перш ніж секретарка розкрила рота, підняв її разом зі стільцем і хоча й добряче напружившися, але обережно поставив на стіл.

— Що ви роби…

— Тихо, — сказав я. — Тихо, а то заріжу. Я такий.

Йдучи до виходу, ледве стримав себе, щоб не озирнутись. А проте, я й так знав, що вона злякано дивиться мені навздогін.

Біля самого виходу з суду я подумав, що мені треба зайти до кабінету. Навіщо, я не знав, але знав, що треба. Я мацнув по кишені, сподіваючись, що ключів нема. Але вони виявилися на місці. Може, заради них мене й тримали цілий день у загадковому ув’язненні? Але чим можна поживитися у цій маленькій норі, яка схожа на келію ченця, бачену мною в якомусь фільмі?