Володимир Лис - І прибуде суддя

Я зайшов і сів за стіл. «Щось я не запитав у голови суду», — подумалось мені. Щось мав запитати. Я став пригадувати і не зміг. Зате збагнув, навіщо я тут. Я чекав дзвінка. Дзвінка від «жебрака». Він має щось мені сказати. Щось пов’язане з минулим днем, тими кімнатами.

Я просидів у кабінеті годину, а може, й більше. За цей час зайшов старий суддя Микита Григорович і повідомив, що вчора мене дуже шукали. «Я знаю, — відказав я. — Був хворий і взагалі…» І взагалі, не ваша справа допитуватися, де я був, ледь не сказав, але вчасно прикусив язика, бо він мене про те не питав. Суддя спитав, чи мені сьогодні ліпше, авжеж, ліпше, підтвердив я, і він дав мені спокій.

Лишившись знову сам, я вже знав, що помилився, думаючи про дзвінок «жебрака». Він повинен зателефонувати не тому, що має мені щось розповісти. Він має про щось нагадати.

Але апарат мовчав. Не озвався він і за годину. Тоді я зателефонував до Миколи Мефодійовича, щоб спитати, чому мене направили до Старої Вишні, якщо я тут не потрібен і навіть моя теперішня посада не передбачена штатним розкладом.

— Ах, це ви, — зовсім не зляканим, а швидше сміхотливим голосом сказала секретарка. — А Миколи Мефодійовича вже немає. — Голос її посмутнів. — Він пішов на похорон.

— На похорон?

— Так. Сьогодні ховають Нілу. Нілу Трачук. Ви ж про неї питали.

— А Микола Мефодійович….

— Він їхній далекий родич.

«У цьому місті всі родичі», — ледве не сказав я, але стримався, чемно, аж защемів язик, подякував і поклав трубку.

Тепер я знав, що мав мені сказати «жебрак». Він мав мені нагадати про похорон. Я навіть ледве не подумав «запросити на похорон», але згадав, що на похорон не запрошують.

Наче якийсь тягар звалився з моїх плечей. Я підвівся і прожогом кинувся до дверей.

На півдорозі до будинку, де жила Ніла, я збагнув, що навіть на сумні церемонії не ходять у такому вигляді, і повернув зовсім на іншу вулицю. Вдома похапцем поголився і одягнув замість пожмаканих чисті сорочку й штани, за браком іншого той самий светр, сяк-так почистив черевики. Тиша, що панувала в домі, чомусь здалася мені підозрілою, але часу роздумувати не лишалося, тому я кинувся йти, майже бігти туди, куди міг спізнитися.

На підході до знайомої вулиці я побачив крізь голі дерева на початку сусідньої вулиці хвіст людського натовпу і зрозумів, що то рухається похоронна процесія. Перетнувши бігцем чийсь город, я навіть випередив її. Біля хвіртки старої хати стояли дві жінки, я приєднався до них. Старша з жінок, швидше бабуся, подивилася на мене так, наче силкувалася впізнати, але нічого не сказала, як і її дочка чи сусідка.

Нарешті я побачив обличчя мертвої Ніли. Воно зовсім не змінилося, не стало гіршим, і тільки здивована печаль навіки завмерла на ньому.

Я став майже в останній ряд, намагаючись бути якомога непомітнішим. Чув, як плачуть жінки і серед них Нілина мати. Людей було чимало, може, з півсотні, багато молодих і дітей, мабуть, учнів музичної школи. Ні дорогою, ні на кладовищі я не побачив «жебрака», натомість завважив кількох знайомих: крім Миколи Мефодійовича і Степана Колбуна, ще одну працівницю прокуратури, з якою недавно познайомився, і сусідку моїх господарів. Пошукав ще когось і вже на кладовищі зрозумів, кого: я сподівався впізнати двох здорованів, котрі били того злополучного вечора Нілу.

Переконавшись, що їх нема, я збагнув з усією очевидністю: останнє, до чого я ще здатен сьогодні, — це не втекти з цієї процесії. Відчуття, що смерть цієї дівчини суперечить всім законам життєвої логіки, навіть тому, що могло б призвести до самогубства, а відтак вона мовби несправжня, наростало в мені дедалі більше. В якийсь момент мені захотілося забігти наперед, спинити машину, що рухалася нестерпно повільно, і змусити признатися, якщо не всіх, то хоча б частину цих людей з сумними виразами на обличчях у чомусь такому, що призвело до загибелі дівчини, котру я пізнав у її останні години.

Але я розумів, що не зроблю цього. Бо інакше довелося б признаватися у тому, що було… було насправді.

«Було насправді?» — перепитав я себе.

Мені стало нестерпно боляче. Боліло все тіло. Я був суцільним зболеним згустком нервів і наскрізь просякнутий болем плоті. Ось-ось з моїх вуст мали зірватися слова, ще болючіші.

Про те, що відбулося насправді. Коли я скажу, ці люди, можливо, кинуться і розтерзають мене на шматки. Нехай, я готовий до всього. Готовий. Ще хвилина, дві, і я закричу.

Процесія, проте, завертала на кладовище, що вклинювалось у старий сосновий ліс. За час ходи я не помітив, щоб хтось сказав хоч слово. Двоє чи троє здивовано зиркнули на мене, може, також силкуючись упізнати. Небо, що сьогодні нависало низько над землею, пророкуючи близький дощ, здавалося, понижчало ще більше. Стало майже темно. Не лише я, а й інші з тривогою поглядали на небо. Щось має статися, подумав я.