Володимир Лис - І прибуде суддя

Тепер я стояв у нерішучості перед третіми дверима, звідки виразно чувся плюскіт води. Я не пуританин, у студентському гуртожитку всякого набачився, доводилося душ і з дівчатами приймати, разів п’ять у Валеріїній просторій квартирі мився разом з нею у величезній, обкладеній елегантним кахлем ванні, там ми багато чого собі дозволяли, але зараз, як діяти зараз? Я стояв і вирішував, що чинити далі — делікатно дати знати про себе чи виждати, поки Лора помиється? Втім, я виразно чув її голос, коли стукав у перші двері. «Я виразно чув її голос», — подумав мовби автоматично і тут почув цей голос вдруге. Але він не звертався до мене. Ґлорія не промовляла, ні кликала, ні просила почекати, як можна було сподіватися. Вона стогнала, просто стогнала, як може стогнати жінка, котра насолоджується з чоловіком. Або… або сама з собою. Друге ймовірніше. «Друге ймовірніше», — подумав я і аж заціпенів з несподіванки. Стогін посилювався, я стояв і почував себе останнім дурнем. Зрештою, вирішив тихо вийти. Та коли я ступив крок до дверей, щоб ретируватися надвір, стогін припинився і чіткий голос Ґлорії покликав:

— Георгію!

Я завмер.

— Георгію! — ще голосніше сказала Ґлорія. — Ви ж тут, Георгію.

— Я тут, — сказав я. — Я почекаю.

— Ходіть сюди, — жалібно сказала вона. — Прошу вас — ходіть сюди.

Повагавшись секунду-дві, але не більше, я прочинив двері, з-за яких мене кликали. Це була така сама кімнатка, іще менша за дві попередні, обкладена світло-зеленою плиткою із блідими, ледь помітними білими квітками. У кімнатці, густо наповненій паром, ледве вміщалась ванна, з якої визирала голова Ґлорії. Все інше прикривала густо запінена вода.

— Візьміть, будь ласка, на стільці хустку і зав’яжіть собі очі, — сказала Ґлорія.

— Он як? — сказав я. — Пограємось в піжмурки? Але тут надто мало простору.

— Ні, — серйозно сказала Ґлорія. — Ви мене помиєте. Але я не хочу, щоб ви бачили моє тіло.

«Може, кинути і піти? — спитав я себе. — Чи витягти цю нещасну звихнуту калічку з ванни і добре набити по голому місцю?»

Раптом я подумав про те, що Ґлорія знає про мене більше, ніж я вважаю, що вона розгадала мою гру з цим осоружним, але вже необхідним мені містечком, з його людьми, які викликають у мене відразу і яких тільки я один можу по-справжньому покарати за всі їхні гріхи.

Та я встиг поглянути на Ґлорію, у її благальні, геть засоромлені чисті очі, з яких, здавалося, знову от-от забринять сльози, і слухняно повернувся до стільця, що якось втиснувся обіч ванни, взяв чорну хустку, зав’язав собі очі й нагнувся до ванни. Ґлорія зловила мою праву руку, всунула в неї мило, підвела руку до своєї голови. Я взявся намилювати цю маленьку, із невеличким жмутиком волосся голову, а другу руку занурив у ванну, щоб зачерпнути води. І ледве не скрикнув, такою гарячою була вода.

— Вибачте, я забула вас попередити, — сказала Ґлорія. — Вода справді дуже гаряча, я сама ледве витримую.

— Ви ризикуєте зваритися, як рак, — сказав я.

— Але нам обом така вода зараз якраз і потрібна. — Вона тихенько засміялася і попросила зі смішком: — Та натирайте ж ліпше, поки вода не захолола.

Чесно кажучи, тієї хвилини, коли я зав’язував собі очі, я гадав: ми починаємо гру, яка закінчиться банально — або я залізу з пов’язкою чи без і собі у воду, або ми потім все одно опинимося в ліжку, вже викупані. Та, взявшись всерйоз намилювати її і торкаючись руками худющого кістлявого тіла, я відчув не збудження, а скорше відразу. Цей маленький живий мішечок з кістками навряд чи й міг викликати щось інше навіть у темпераментнішого самця, ніж я. До того ж на плечах, спині мої пальці намацали якісь рубці, схожі на недавно загоєні рани, і я подумав: чи не хворіє ця нещасна дівчина чимось заразним, скажімо, коростою? Ледве я це подумав, як рука мимоволі відсмикнулася.

— Я знаю, вам бридко, — сказала вона.

— Що ви, — невпевнено заперечив я, бо інакше не вийшло.

— Бридко, бридко, не заперечуйте, — чомусь засміялася вона. — Але це не короста, як ви, може, подумали, і зовсім не заразне. До того ж я врятувала вам сьогодні життя, і ви маєте бути трохи вдячним. Це не така й велика плата.

— Згоден, — сказав я. — Хоч і не знаю, що мені загрожувало? Мене мали вбити чи я мав накласти на себе руки, як Ніла Трачук?

Я тернув з усією силою і злістю, на які був здатен.

— Боляче, — скрикнула Ґлорія. — Мені ж боляче.

— Вибачте, — пробурмотів я.

Ванна була низенька, і я мусив стати на коліна, щоб ліпше мити жінку, котра або була напівбожевільною, або збоченкою, або те й інше, або… Або треба прийняти умови гри, подумав я, набратися терпіння, закінчити це дурне миття і чекати, що буде далі.