Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Чого ти розходилася ні світ, ні зоря? — тихенько гримнув на неї Микола. Взяв із рук поліно, яке Наталка хотіла покласти в грубу, і легенько поклав на підлогу. — Нехай хоч вдома виспиться. Не бачиш?.. — махнув рукою, немов не знав, що іще сказати, щоб переконати дружину.

Наталка слухняно відійшла від груби, глянула на Івана, що спав, розкидавши руки, на дивані, поправила ковдру й хотіла відійти, але стала й задивилася на його мужніюче обличчя. У сінях тихо зронила до чоловіка:

— Іван наче на когось і схожий із наших, сільських. На кого — не придумаю. Тільки щось знайоме дуже. Видно, весь у батька пішов, бо на наш рід зовсім не схожий.

— Ага, — перебив її сердито Микола. — Тільки вреднющий, як його баба Наталка, та ще клишоногий, як вона. Я бачив його чоботи, то лівий так всередину скривлений, наче то ти носила.

— Уже й сказати нічого не можна, — образилася дружина. — На себе краще подивися — цигарку з рота не випускаєш, то це теж хлопець у мене вдався? Я, як малою була, матір свою з півслова розуміла, а тебе батько не раз віжками вчив. Думаєш, не знаю? У бабу вдався… — перекривила чоловіка. — Наче дід кращий. — Замовкла, підняла відро, щоб винести поросяті, потім поставила, глянула на чоловіка. — Воно ж то так, ми вже, які є, але ж десь живуть й інші дід та баба. Хтозна, що за люди і в кого хлопець удався. Добре ж, коли нормальні. І як це вона надумалася дітей на всі канікули привезти? То ж приїде, переночує й назад, наче тікає від кого. А може, тікає? Як ти думаєш, Миколо?

— Думаю, Наталко, — промовив чоловік серйозно, — наша дочка знає, що робить. Не лишала дітей, значить, на те була причина. Прийшов час — ось і привезла. Радій, що вони є у нас.

Із самого ранку, як тільки поснідали, Іван одягнувся і вибіг у двір. Якийсь час його не було, а потім зайшов, трохи ображений.

— Діду, а ви що — викинули ту пилочку й сокирку, що мені малому колись зробили? — запитав, не обтрусивши з чобіт снігу, й Олена сердито показала йому на віник, який стояв у кутку. Такий, тільки старіший, стояв і на вулиці, на ґанку.

Хлопець повернувся, щоб іти, але Микола спинив його:

— Десь є точно. Тільки тобі вже велика пила треба. Підемо потягаємо сьогодні трохи, нехай мороз спаде. А сокиру, я наче знав, що ти приїдеш, купив недавно, лише топорище підберем. Будеш, хлопче, помагати. Бо нам з бабою вже ніяк без тебе.

Олена теж намагалася щось робити в хаті, але мати не давала.

— Хіба не наробилася в колгоспі, та ще й вдома з дітьми? Сядь, хоч я на тебе надивлюся. Раз на рік приїдеш, наче з-за кордону. Чого його сидіти у тому селі, у чужій хаті, коли своя є? — Дочка мовчала, ніби думала щось. — І нам самим важко, — не вгавала мати. — Сьогодні дітей повна хата, а завтра з батьком удвох, як сироти ті. Хоча б іще пару днів побудь та відпочинь удома.

— Ні, мамо, — Олені й самій не хотілося їхати у нетоплену хату. Але та хата була її домівкою. Мов жива істота, потребувала тепла і догляду, сумувала темними вікнами, коли у сусідніх горіло світло. — Як не заїде по мене сьогодні машина, то ще переночую, а завтра вранці вже й поїду.

— Що воно за машина? — зацікавилася Наталка.

— Земляк наш, із Андріївки, у районному начальстві ходить.

— А чий, не знаєш?

— Мамо, я його вдруге бачу. Він каже, що мене знає, — здвигнула плечима, — може, й знає, — замовкла, серце билося рівно, спокійно. Та Олені хотілося заплющити очі й не дивитися на матір, адже відчувала, що не сьогодні-завтра у тих очах спалахне вогонь, у якому горітиме її душа, палатиме, мов страсна свічка у руках грішника. Вона боялася того вогню, бо він завжди приходить незваний, вихором вривається у серце, примушує його заходитися в аритмії, і тоді мозок, переповнений шаленістю серця, п’яніє, безрозсудно спалює вчорашній день і день завтрашній.

— Я, мамо, привезу Марійку вам на літо. Тільки щоб не балували дуже.

— Марійку? А Івана? Ти ж бачиш, як він до діда горнеться. Хлопець батька не знає, то хай хоч коло діда погріється. Ти, дочко, не права. За дітей не права, наче ховаєш від нас чи від людей. Чого ховатися, як вони є? Он які рідні та дорогі.

Зелений легковик під’їхав до двору, коли вже почало сутеніти. Микола, що ніс воду з колодязя, поставив на сніг відра, привітався.

— Заходьте до хати, — запросив водія ввічливо.

— Та ні — я тільки-но з хати. Я в машині почекаю, — Віктор Сергійович прочинив трохи дверцята.

Із хати вийшли Олена з Наталкою. Іван теж вибіг, на ходу застібаючи ґудзики дідової куфайки, перший підійшов до автомобіля.