Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Поїдемо, — промовила тихо. — Поїдемо.

— І я поїду? — сині оченята доньки світилися радістю.

— Ні, — замість матері відповів їй Іван. — Тебе залишимо на хазяйстві.

— То тебе залишимо, — губи дівчинки скривилися. — А я поїду. Правда ж, мамо?

На другий день, після обіду, діти сиділи одягнуті біля великої сумки, тримали в руках власні торбинки, немов біженці. Дивилися то на годинник, то на матір, яка, здавалося, не помічала їхньої нетерплячки.

— Ну, коли він приїде? — вже вкотре питала донька. — Може, він забувся про нас?

— Не забувся, — заспокоювала мати. — А от ми можемо когось забутися, якщо він буде таким нетерплячим.

Зелені «Жигулі» під’їхали до двору тихо. Марійка вчула першою і першою кинулася до вікна.

— Мамо, приїхав! — закричала радісно.

Олена й собі глянула у вікно і відчула хвилювання. Потім, коли виходили з хати, захвилювалася ще більше. Намагалася думати, що хвилюється, бо кидає на сусідів хазяйство, хоча знала — себе не обдуриш.

Іван попросився сісти спереду. Гордий з того, усю дорогу обертався до матері й сестри, щасливо усміхаючись. Захоплено дивився на водія, на дорогу, а коли вже під’їжджали до села, спитав у Віктора Сергійовича:

— А ви й назад нас заберете?

Мати зніяковіла і штовхнула його легенько в спину, відповіла замість господаря автомобіля:

— Назад — автобусом, а то звикнете їздити у машині, що я тоді з вами робитиму, — пожартувала, намагаючись сховати ніяковість за сина. Побачила, як Віктор Сергійович посміхнувся, глянув на неї в дзеркальце, що висіло над переднім склом, і ще більше зніяковіла.

— Я завтра вертатимусь — заберу, — промовив до Івана.

Хлопчик розгублено обернувся до матері:

— А ми на скільки днів їдемо до діда?

— На всі канікули, сиди спокійно, лихо ти моє чубате.

— А у вас теж канікули? — Віктор Сергійович знову глянув на Олену в дзеркальце.

— На жаль, ні, — посміхнулася у відповідь. — Тоді, коли хочете, я за вами заїду, — промовив, дивлячись на дорогу, й Олена відчула, як їй страшно вимовити: «Так».

Повертатися до батькової хати — чи є у світі що солодше для серця!? Відчувати лагідне тепло домівки, її незрадливу любов. Стати маленькою, стати дитиною, пригорнутися до рідного плеча. «Тату, мамо. Тату, мамо!» — щасливий той дорослий, хто має до кого вимовити ці слова.

Олена з дітьми вийшла з машини, Іван ухопив сумку й потяг у двір. У хаті ще світилося. Хлопець зупинився посередині двору, поставив сумку на сніг і, мов зачарований, дивився на вікна.

— Чого ти став? — підштовхнула мати легенько. — Іди, стукай у двері.

— Хто там такий? — обізвалася у сінях Наталка.

— Це я, бабо! — гукнув Іван. — І мама, й Марійка.

— Господи! — двері швидко відчинилися. — І не думали, й не гадали, — обнімала по черзі онуків, потім глянула на дочку. — І як це ти надумалася? — теж обняла й не стримала сліз.

— Наша баба, видно, плаче з переляку, що завтра снідати доведеться на таку компанію готувати, — у дверях стояв батько.

— Таке скажеш, дурне, — дорікнула йому дружина.

— А чого ж ти кислі попустила, замість того щоб радіти? Іч, які вони у нас великі, іч які… — і замовк.

Сусідка Дуня, якій довго не спалося, позирала на світло у Миколиній хаті й дивувалася:

— Чого це вони роззяпилися на всю ніч? Мо’, що трапилося? Що там у них може трапитися, — ходила по хаті, вслухаючись у тишу, а коли лягла, ліжко рипіло, немов постогнувало під худим кістлявим тілом. — Не спиться їм, бачиш ти…

— Надовго? — спитав батько Олену, коли діти позасинали і в хаті стало тихо.

— Іван із Марійкою нехай побудуть усі канікули, а я, може, завтра й поїду. — Помовчала, потім:

— Тату, хлопець від рук відбивається — я не знаю, що мені з ним робити. Видно, і справді батьківська рука в такому віці треба, — промовила винувато.

— Батьківська рука ніколи не завадить, — замість Миколи обізвалася мати. — Не бійся, дочко, переросте. Хто не був малим, той не був дурним. Чи, може, вже скоїв що?

— Наче ні. Та горілку спробував і цигарки.

— Ну, то ще невелике горе. Он людські, такі, як наш Іван, уже по хатах лазять, а увечері страшно й по селу пройти…

— Людські нехай як хочуть, — перебив дружину Микола, — а нашого треба в руки брати. Ти, дочко, не бійся. Воно, звичайно, без батька… Але й дід кой-що значить. Добре, що привезла. У мене не закурить. А закурить, то я йому покажу, на чому собака хвоста носить.

Уранці Наталка прокинулася раніше звичайного. Запалила в печі, подоїла корову. Хотіла розпалити грубу, щоб у хаті стало тепліше, взялася за поліно, друге покотилося.