Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Мамо, сідай спереду — там краще, — обернувся до матері. — Я, бабо, всю дорогу їхав спереду, — похвалився Наталці, глянув на діда й відступив від автомобіля, даючи матері дорогу.

Вже коли машина рушила, на вулицю вибігла напівроздягнута Марійка.

— Мамо! — гукнула вслід машині й заплакала.

— Чого ти, внучечко моя? — притулила її до себе Наталка. — Ходімо в хату, а то застудишся. Хіба можна роздягнутою на вулицю вибігати? А мама скоро приїде, не плач.

Дівчинка, схлипуючи, ще раз обернулася на дорогу, але автомобіль зник за рогом вулиці.

Виїжджали з села, коли у вікнах подекуди вже світилося. Олені було сумно й самотньо. Хотілося повернутися до хатнього тепла, до дітей. Та засніжена дорога з кожною хвилиною віддаляла її від батьківського дому.

— Вам не холодно? — запитав Віктор Сергійович, аби порушити мовчанку.

— Ні. — Олена дивилася на дорогу, але раз у раз відчувала на собі його погляд.

— Треба було мені раніше виїжджати, тепер приїдемо пізно, — сказав трохи винувато, а вона подумала про те, що їй однаково, коли приїжджати.

Віктор Сергійович ще обізвався, потім і собі замовк. Через якийсь час попросив:

— Олено Миколаївно, говоріть зі мною, а то я засну за кермом, — посміхнувся ніяково. — Натомився дуже.

Олена заговорила не відразу, вдивляючись крізь скло на дорогу, де у світлі фар мерехтіли сніжинки. Здавалося, ніби думає, про що саме говорити, та несподівано промовила:

— Зупиніть машину.

— Що? — водій з’їхав на узбіччя й зупинив автомобіль. Увімкнув у салоні світло, здивовано подивився на Олену. По її обличчю ковзнула посмішка.

— Вимкніть світло, — сказала тихо і, як здалося Віктору Сергійовичу, ніяково. Світло потухло.

— Поверніться до мене, — попросила з відчутним внутрішнім хвилюванням. Чоловік повернувся, глянув на Олену, але у темряві не міг нічого побачити на її обличчі. — А тепер покладіть руки собі на коліна, долонями вгору, і заплющіть очі, — уже впевненіше промовила вона.

— Що ви хочете? — Віктор Сергійович трохи розгубився, та слухняно робив усе, про що просила, тільки очей не заплющував, дивився на жінку й посміхався. — Ви будете чаклувати? — запитав несподівано весело.

Олена засміялася вголос:

— Зараз оберну вас на сірого вовка, а сама сяду на мітлу й полечу над лісом.

— Чому ви мене обернете на вовка, невже я такий страшний? — голос Віктора Сергійовича звучав нарочито ображено. — Краще — на орла, щоб і я полетів. Серйозно.

— Коли серйозно, то заплющіть очі й сидіть тихенько, поки я не скажу, — промовила і замовкла.

Він заплющив очі й через якийсь час відчув, як у кінчики пальців поколює невидимими голками, а в центр обох долонь, мовби ззовні, струменіє тепло. Не спав, та коли почув: «Розплющіть очі», — здалося, що добре виспався, — від сонливості не залишилося й сліду.

— Що ви зі мною зробили? — запитав здивовано й увімкнув у салоні автомобіля світло.

Обличчя Олени було ще зосередженим. Погляду не відвела і дивилася на нього так, мовби думками ще була не тут. Нарешті посміхнулася самими лише куточками вуст і промовила трохи стомлено:

— Тепер можна їхати, навіть мовчки.

Він увімкнув мотор, і машина повільно рушила з місця. Коли трохи проїхали, запитав ображено:

— Не хочете розмовляти — чому? Хоча б розкажіть, що ви зі мною тільки-но зробили.

— Нічого особливого я з вами не зробила, — голос Олени звучав розважливо, та Віктору Сергійовичу здалося, що вона й справді уникає розмови з ним. — Ви були стомлені, я вас трохи підтримала, і все.

— Не хочете, то й не розповідайте. Тоді я буду думати про вас так, як… як чув. Тільки ж ви зовсім не схожа на відьму. Ще проблема у тому, що я в них не вірю, — намагався жартувати, але збивався на докір. — Невже ваші знання — такий великий секрет, що ви мовчите, мов партизан на допиті? Он Кашпіровський на екранах усіх телевізорів, дивіться, як пропагує себе.

— То — Кашпіровський, — озвалася Олена. — Він і справді працює на рівні своєї агітації і ще невідомо, чого там більше… А я вам просто дала власної енергії і все.

— І все… — повторив за нею Віктор Сергійович. — А де ви самі її берете?

— Думайте про мене так, як вам понарозказували. Наш голова, напевне, виклав про мене всю інформацію, — промовила трохи роздратовано. Потім спохватилася. — Ми з вами так і посваримося, а я хотіла, як краще. Ну, не можу ж я ось так просто викласти те, що ваш мозок зовсім не готовий сприйняти. І не маю права, — додала тихіше.