Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Мамо, я їсти хочу, — озвалася до неї несміливо донька. — Я в Івана просила дістати мені борщику з печі, а він каже: «Лізь сама і діставай». А я боюся, бо в печі темно і сажа чорна.

— Іван не погодував тебе? — Мати відірвала погляд від полум’я і здивовано подивилася на доньку.

— Ні, — хитнула головою дівчинка і боязко озирнулася на брата.

Олена підвелася зі стільця, підійшла до сина, промовила тихо, але чітко:

— Я тебе сьогодні не битиму, та коли й завтра таке повториться — шкуру спушу.

— Тоді я з дому втечу, — відповів хлопець нарочито голосно. — Не думай — утечу.

— Можеш тікати хоч сьогодні, — сказала твердо й пішла до печі. Дістала горщик із борщем, налила дві тарілки — доньці й собі, а на Івана більше не глянула за вечір. А перед тим як лягти, довго стояла на колінах перед старими Степанидиними іконами.

З того дня все частіше відчувала у грудях безпричинну тугу. Хоча розуміла, що глибоко у свідомості носить страх, якого неможливо позбутися. Варто було найменшого поштову, і той страх виповзав, мов отруйний гад, щоб мучити. Чи боялася вона втратити Івана? Коли думала про це, відчувала себе маленькою і безсилою перед чимось дужим і жорстоким, що могло зруйнувати її життя в одну хвилину. То була правда, від якої вона і Люба ховалися ось уже багато років. Чи не передумає Люба? Чи не зажене її життя у такий кут, із якого, щоб вибратися, їй доведеться глянути правді у вічі? І не тільки їй. Що тоді буде з Іваном? Що тоді буде з нею? Бралася то за карти, то за Планетник, але чула тихе: «Я тобі, Олено, казала на своїх дітей не ворожити». Напружений мозок і схвильоване серце не давали відчути хоча б якусь дещицю того дня, від якого вона довго тікала. Тікала і знала, що він обов’язково прийде.

Поведінка Івана з кожним днем ставала зухвалішою. Зі школи він не йшов додому, десь байдикував, а коли мати бралася за лозину, кричав:

— Ну, на, бий! Думаєш — допоможе? Бий, чого ти?

Одного разу його не було до пізньої ночі. Олена довго не лягала спати, намагалася щось робити, але робота падала з рук. Хлопець прийшов на світанку, від нього тхнуло горілкою. Мов у німому кіно, мовчки дивилася, як він роздягався, лягав у ліжко. А вранці спочатку розбудила доньку, відправила на піч, потім стягла ковдру з Івана — в її руках була дитяча скакалка.

— Прокинувся? — спитала, коли хлопець розплющив очі. — Тепер я тобі розкажу, як пити й коли приходити додому. — І скакалка свиснула над підлітком.

Той спочатку зарепетував, потім скочив із ліжка, та скакалка діставала його всюди, лишаючи на тілі червоні смуги. Він кинувся до дверей і босоніж вибіг у двір.

Віддалік стояв у самій майці й трусах, злякано дивився на матір.

— Ти казав, що коли я тебе ударю — підеш із дому. Іди. Прямо зараз. — Повернулася й пішла до хати. На печі злякано принишкла донька.

— Мамо, я буду тебе слухатися, — промовила крізь сльози, коли мати зазирнула на піч і сказала, щоб вона злазила. — Я буду воду носити й дрова.

— Не треба, — усміхнулася сумно Олена, — підрости ще трохи.

Кілька днів Іван зовсім не обзивався до матері, вчасно приходив зі школи, допомагав поратися, а потім попросив:

— Відвези мене до діда. Я хочу жити з дідом і бабою.

— А зі мною чим тобі погано? — Олена теж ці дні мало говорила до нього.

— Я хочу до діда, — вперто повторив хлопець.

— Я теж хочу додому, — промовила мати з такою тугою, що Іван здивовано запитав:

— Тоді чому ж ми живемо тут? Чому, мамо?

Та глянула йому в обличчя довгим поглядом, посміхнулася.

— Ми поїдемо туди, сину. Обов’язково поїдемо, але не тепер.

За кілька днів до Нового року задзвонив телефон увечері, коли вона вже попоралася й сіла переглядати Іванові зошити. Взяла телефонну слухавку, почула незнайоме:

— Добрий вечір! Не впізнали?

Привіталася стримано й замовкла. На тому кінці проводу теж мовчали, потім:

— Отакі ви безпам’ятні до земляків. А я оце на днях буду їхати до своїх батьків, думаю, може, й ви захочете заїхати до своїх. Я ж колись обіцяв.

Олена глянула по черзі на Івана і Марійку, які понастовбурчували вуха й прислухалися до материної розмови, посміхнулася:

— Та тут бажаючих хоч відбавляй, усі й у машину не помістяться.

— Помістяться, бо їхатиму сам, — обізвався у слухавці привітний чоловічий голос. — Нехай готуються. До побачення.

Олена якийсь час розгублено тримала в руках слухавку, потім поклала. Взяла учнівський зошит і почала переглядати.

— Мамо, — смикнув її за рукав Іван, — ти цей зошит уже перевіряла. Ми поїдемо до діда чи ні? Чого ти не кажеш?