Валентина Мастєрова - Суча дочка

Іван кинув цигарку й затоптав черевиком, боязко поглядаючи на матір, а та повернулася йти і відчула на собі чийсь погляд. Біля входу до Будинку культури стояло колгоспне начальство і гості, що обідали окремо, десь у приміщенні. Вони жваво розмовляли, неголосно сміялися. Олена озирнулася і наштовхнулась на зацікавлений погляд. Швидко відвернулася, хотіла йти додому, але почула:

— Олено Миколаївно, — гукав захмелілий голова, — ти куди? Тобі честь і шана сьогодні, а ти нас цураєшся. Негарно так.

Вона зупинилася. Її очі не ховали зневаги, та Петро Семенович удавав, що цього не бачить, чи то хміль ударив у голову, підійшов, обняв жінку за плечі й підвів до гурту.

— Люди, Олено Миколаївно, цікавляться, чого така гарна агрономша нехтує товариством, поважним товариством? Ось Віктор Сергійович каже, що тобі за пшеницю не грамоту, а орден потрібно давати. Над цим подумаємо. Ти знайома з Віктором Сергійовичем? — Олена заперечливо хитнула головою. — Таке, — голова міцніше стиснув її за плечі, — начальство треба знати. Хоча ти у нас людина безпартійна — який із тебе спрос? А, до речі, Віктор Сергійович, наш новий другий секретар райкому партії, каже, що він твій земляк.

— Не пригадую, — усміхнулася Олена високому, на вигляд трохи старшому від неї чоловікові, карі, трохи суворі очі якого глянули їй кудись глибоко в душу, куди вона давно вже нікого не пускала. Розгубилася, відчуваючи, як тенькнуло серце, потім завмерло, немов зовсім перестало битися. Несвідомо повела плечем, на якому ще й досі лежала спітніла чоловіча рука.

— А я вас пригадую, — він теж посміхнувся, але стримано, і ковзнув поглядом по руці на її плечі. Петро Семенович перехопив той погляд і швидко забрав руку. — Я тоді у райкомі комсомолу працював, комсомольську характеристику в академію вам готував. Ви — Польова царівна, я не забув.

Посмішка зникла з обличчя Олени, вона розгублено кивнула «так», якийсь час постояла мовчки, потім вибачилася й хотіла йти, та голова знову зупинив її, нагнувся до самого обличчя і тихо промовив:

— Так ти — царівна? А я все думаю — звідки у тебе стільки гонору? Думав, у Степаниди набралася, аж ти з цим приїхала… Додому не тікай, — додав голосніше. — Зараз ось підемо, ще за стіл сядемо, молодість згадаємо. Так, Вікторе Сергійовичу? Забирайте вашу землячку, а то вона трохи дивакувата — начальство не поважає. А ну, Олено Миколаївно, доведи, що я брешу, — і підштовхнув її до дверей поперед себе.

За столом секретаря райкому й Олену посадив поруч, а сам усівся навпроти, із усієї сили намагався догодити начальству, а разом годив і Олені: то наливав горілку в її чарку, то припрошував до їжі, жартував, часто невдало, але більшість за столом сміялася, бо насправді було весело від самого відчуття свята, якого кожна людина прагне хоча б іноді.

Олені теж передавався цей настрій, і вона більше не хотіла помічати на собі посоловілий погляд голови, не хотіла насторожено вслухатися у свою душу, яка, мов індикатор, реагувала на все й на всіх, однаково відчуваючи добре й лихе. Сміялася з іншими, разом з іншими піднімала чарку за те, щоб і далі ростити на своїй землі хліб.

— Я ще мало знаю район, — нагнувся до її обличчя Віктор Сергійович, — але мені тут уже подобається, може, тому, що зустрів вас? Ви давно сюди приїхали?

— Давно. — Олена поклала виделку, зацікавлено глянула на сусіда. — А ви коли з рідних країв?

— Ще й місяць не минув.

— Підвищення?

— Так.

Олена посміхнулася:

— Я рада, хоча й не пам’ятаю вас, та мені приємно зустріти людину, що знає моє село, мій район.

— Ще б не знав… — Віктор Сергійович дивився Олені в обличчя зовсім по-іншому, ніж тоді, коли голова підвів її до нього. Очі не приховували несподіваної радості. — Я через ваше село до батьків їжджу. Можу й вас коли завезти — у мене є машина.

— Дякую. — Олена замовкла, байдуже глянула на стіл, на якому стояли наїдки й напої. Чомусь подумала, що дуже близько сидить біля цього чоловіка і їй приємно відчувати тепло його тіла. Зніяковіла від такої думки й трохи винувато промовила: — Я мало їжджу до батьків, зовсім мало.

— Чому? — здивувався Віктор Сергійович. — Адже це не тисяча кілометрів?

— Так. — Здвигнула плечима, потім додала: — У мене ще донька мала. З нею важко їздити.

— Тим більше, Олено Миколаївно, — промовив трохи жартома. — Я беру над вами шефство. Наступного разу, коли їхатиму, передзвоню і заберу.

Олена засміялася:

— А в мене телефону немає, так що…