Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Ні, це все дурниці. Я не піддамся якійсь там…

Відчував, що почав боятися. Страх находив на нього, коли треба було думати про щось важливе, а він ловив себе на тому, що думає про Олену. Кілька разів намагався з нею поговорити, але жінка уникала розмови, поки одного разу мало не силоміць посадив її в машину і помчав полем до невеличкого березового гаю, з якого починався старий ліс.

Пригальмував на початку, а потім передумав і повів автомобіль вузенькою дорогою, що губилася між могутніми соснами, плутала у гущавині, мовби нарочито заманювала у самі хатці. Олена ніколи тут не була, і в неї аж подих перехопило, коли нарешті машина зупинилася й вона ступила на м’який килим зеленого моху.

— Краса яка! — вигукнула захоплено. Деякий час напружено вслухалася у подих лісу, вбираючи у себе його могутню силу.

Петро Семенович теж дивився зачаровано, та не на ліс. Хотів запалити цигарку, але зім’яв у пальцях і кинув собі під ноги. Несподівано ударив кулаком і уткнувся чолом у кору старої сосни. Потім підвів голову і зовсім тихо запитав:

— Навіщо ти мене мучиш? Мстиш? Скажи, Олено? Ні, не кажи нічого, — ступив до неї і з силою обняв, — ти люби мене. Люби, чуєш?! Я для тебе все… — Хотів поцілувати, та Олена відвернулася від його поцілунку, намагаючись звільнитися й від рук. — Не хочеш любити. Тоді чого ти хочеш? — стиснув за плечі ще міцніше. — Чого? Хочеш, щоб я на коліна став перед тобою? Ну, на! — відпустив плечі жінки й опустився перед нею на коліна.

Олена злякано відступила.

— Не треба, Петре Семеновичу. Встаньте, — ще відійшла, немов боялася цього чоловіка з божевільним поглядом і враз поблідлим обличчям. — Ви все самі придумали. Самі. Я нічого такого не робила. І мені від вас нічого не потрібно.

Петро Семенович поволі підвівся, обтрусив коліна, до яких прилипли голочки глиці, озирнувся, немов злякався, що його хтось міг побачити.

— Ще перед жодною, чуєш! — крикнув, і луна того крику загрозливо покотилася лісом. — Перед жодною, — процідив крізь зуби. — Ти про це ще пожалкуєш.

Сів у машину, завів мотор. Олена так і лишилася стояти на місці.

— Ну, чого вирячилася? Сідай! — крикнув крізь скло. — Я двічі повторювати не буду.

На другий день, із самого ранку, дзвонив начальнику райвідділу міліції:

— Я не знаю, як там за радянськими законами, тільки наведи у моєму селі порядок, а то обидва будемо стояти на килимі у першого.

Олену забрали наступного дня біля колгоспної контори, відразу після наряду. Два міліціонери вийшли із заґратованого УАЗу, спитали її прізвище і, нічого не пояснюючи, на очах людей заштовхнули в машину. У райвідділі їй теж нічого не пояснили, завели у підвал і там замкнули.

У маленькій порожній камері зовсім не було сонячного світла. Підсліпувата лампочка горіла під сірою цементною стелею, освітлюючи такі ж сірі стіни, кілька збитих докупи дошок, які служили за ліжко, угвинчену в підлогу дерев’яну табуретку. Олена спочатку приголомшено стояла посеред камери, потім сіла на табуретку й заплющила очі. Думала про дітей. Іван забере доньку з дитячого садка, потім вони удвох виглядатимуть її з роботи. До самої ночі. І ніхто не зайде в хату, хоча була впевнена, що село уже гуло новиною. Але ж діти… У легкому літньому платті їй стало холодно. Вона зіщулилася, потерла голі руки, намагаючись зігрітися, потім підвелася з табуретки й почала повільно ходити по камері. Через кілька годин зазирнув черговий, якось дивно посміхнувся, нічого не сказав, тільки покрутив на пальці ключа і замкнув двері.

У неї не було годинника, але вона відчула, що день минув. А через якийсь час погасло світло і камеру заповнив густий морок. Ще у порожньому коридорі не чулися кроки, та жінка знала, що за хвилину-другу їх почує. Знала, що знову спалахне під стелею світло і незнайоме обличчя нахабно обдивиться її з ніг до голови й накаже вийти з камери.

Олену завели на другий поверх. У вузькому коридорі стояла напівтемрява, вона навіть не розгледіла напису на табличці, що висіла на дверях, у які підштовхнув черговий міліціонер. У кабінеті за столом сидів чоловік у цивільному одязі, розглядав перед собою папери. Кивком голови наказав черговому вийти й мовчки втупився поглядом у жінку. Олена теж мовчала, намагаючись не дивитися у круглі совині очі, які ніби щойно вийняли з птаха, поставили людині й вони не встигли адаптуватися на обличчі, виглядали чужими й безтямними.

— Отут, — чоловік нарешті підвів погляд і тицьнув пальцем у папери, — про тебе все. Добра штучка. Ще й вишу освіту маєш — радянська влада тобі дала безплатно. Добра вона, наша влада, тільки ж не терпить тих, хто підриває її, — лупнув очима на Олену й замовк, ніби переконувався, яке враження справили його слова. Але на трохи зблідлому обличчі жінки не відбилося нічого, що б говорило про її душевний стан, тільки очі дивилися насторожено і холодно. — Значить, так — займаєшся шарлатанством, замість того щоб вирощувати високі врожаї у колгоспі й приносити державі користь. Негативно впливаєш на психологічну атмосферу в селі, займаєшся… Чим ти там займаєшся? На відьму щось мало схожа, надто молода… — Примружив очі. — Невже й справді умієш щось таке? — Олена мовчала, тільки відступила ближче до дверей. Господар кабінету це помітив і підвівся з-за столу. — Двері ми, наприклад, замкнемо, — повернув двічі ключем, — щоб менше було різних спокус. Ти завжди така мовчазна? А тут потрібно говорити.