— Тепер ти.
Олена слухняно перехрестилася.
— Дивись, роби отак. — Пальцями розгорнула біля стебла вологий пісок і вирвала чорний корінець. — Оце воно, те, що нам треба. Тепер будеш знати, де його шукать. Але пам’ятай, Олено, — Петрів Хрест виходить із землі після Великодня й росте до Вознесіння. Потім шукай, не шукай — не знайдеш. І не всюди росте. Бачиш, — показала рукою на берег річки, — там не буде. А лише у тому місці, де вже прибувна вода починає спадати. Ану, йди до мене ближче, тільки тихо стань… — підгукнула до себе Олену, що за кілька метрів копала корінці. На сухому піску проти сонця грілася чимала гадюка. Олена вжахнулася, а Степанида легенько притримала її за лікоть. — Не бійся, слухай і дивися, що буде. — Знову перехрестилася й тихо почала говорити: —…Золоте поле, на золотому полі золота яблуня стояла. На тій яблуні сім золотих кігтів. У тих золотих кігтях сім золотих цариць сиділо. Перша — Домна, друга — Хівря, третя — Уляна, четверта — Мар’яна, п’ята — Кулина, шоста — Марина, а сьома — Домаха. Ти дома домувала, нащо ти своє військо розпускала?..
Широко розкритими очима Олена дивилася, як гадюка повернула у їхній бік маленьку голівку, якийсь час дивилася прямо в очі Степаниді, потім, ніби нехотя, поповзла до берега й довгою стрілою пірнула у воду.
— Не бійся гада, що по землі повзає, бійся його у людині, бо того можеш не розгледіти, поки не укусить, — промовила Партизанка, дивлячись на те місце, де щойно лежала гадюка.
Ішли додому, не поспішаючи. Олена уважно прислухалася до Степанидиної розповіді про дивовижну силу кореня Петрового Хреста, про те, скільки за свій вік їй доводилося рятувати людей і худоби від укусів гадюк. Розповідала Партизанка поволі, так, як розповідає учитель учневі, коли хоче якнайбільше передати своїх знань. Уже коли підходили до хати, сказала:
— І тебе, Олено, навчу всього, що сама вмію, бо мені не можна його з собою на той світ забирати. Хіба не захочеш? — зупинилася, глянула в очі Олені. — Але це важкий тягар, дитино. Не кожному по силі. Не захочеш, не ображусь.
— Захочу, — відповіла та аж затято. Замовкла, мовби злякалася своєї відповіді, потім посміхнулася.
— Тільки якось воно дивно, не віриться, коли б своїми очима не побачила. Я так не зумію, — запитливо подивилася на Степаниду.
Та й собі посміхнулася:
— У нас ще є час повчитися.
Коли зайшли у двір, почули з хати голосний плач Івана.
— Бабо, я впав, — прикульгав хлопчик до Степаниди, як тільки переступили поріг. — Через неї все, — показав рукою на ліжко, з-під якого визирало замурзане личко Марійки. — Вона мене вкусила, як я… — І замовк.
— Що ти? — замість Степаниди суворо запитала мати.
Хлопчик не відповів, тільки винувато опустив голову.
— Ну, що ти робив таке, га, Іване? — Але й без відповіді зрозуміла, коли глянула на перевернуті стільці, що лежали по хаті. — Плигав зі стільця на стілець, чи не так?
— Бабо! — обхопив Іван Степаниду за коліна і знову заплакав.
— Цить, не голоси, — заспокоювала його Степанида. — Я ось зараз роздягнуся й подивлюся твою ногу, тільки сяду, а то натомилась я, внучечок, — подивилася на трохи розпухле коліно, похитала головою. — Буде нам робота на сьогодні.
Закип’ятила воду на електроплитці, гукнула Олену.
— Дивися. Це — живокіст. Хоч і немає в Івана нічого такого, але попити тиждень цієї трави не завредить, бо з-під удару все може бути, та ще й на коліні. Багато трави не кидай, а потрошку. Влітку я покажу тобі, де вона росте. — Заварила, накрила кришкою. — Нехай настоїться, а на ніч і нап’ється. А тепер іди сюди, внучечок. Сядь біля мене на стільчику. І ти, Олено, теж сядь та візьми дитя на руки, воно зараз і засне, як я почну говорити, — перехрестилася, глянула уважно спочатку на Івана, потім на Олену. — Я Господу Богу помолюся, Пречистій святій поклонюся, Пречистая Мати прийде помагати хрещеному молитвенному Івану удару шептати… Ішов сам Ісус Христос ялиновим островом, за ним три брати. Сіклись, рубались… — Олена слухала молитву, мов казку, Іван теж дивився на бабу зачаровано. А Марійка притулилася голівкою до материних грудей, і її оченята поволі почали заплющуватися… — Кров з кров’ю, жила з жилою, кісточка з кісточкою… — молилася Степанида і раз у раз хрестилася, піднімаючи очі на ікони, що стояли над столом, а лівою рукою торкала Івана.
Молитви Олена запам’ятовувала швидко і з часом почала усвідомлювати силу слова, зібраного в окремий текст. Відчувала, як перейняті від Степаниди знання впливають на неї саму. Почала розуміти Партизанку більше і вже не дивувалася, коли вона молилася за всіх «грішних і праведних, стражденних і нужденних». А одного разу та розбудила її опівночі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу