Валентина Мастєрова - Суча дочка

Сусідка обвела поглядом хату, хитнула головою, ніби з чимось погоджувалась.

— Воно ж і самому на старості літ важко, але й чужа чеплея в хаті… — промовила неголосно. — У Костючкової Тетяни позаторік жили, так ледве здихалася. Казала — вік тепер нікого не пустить.

Пройшла і без запрошення сіла на стілець. Підсліпуваті очі зацікавлено дивилися на Степаниду, яка слухала її не сідаючи, мовби чекала, щоб непрохана гостя швидше пішла. Спитала тим же притишеним голосом:

— Ти, Ганно, щось хотіла чи так, провідати?

— Бач, уже у своїй хаті й говорити не вільно. Чи це твоя рідня, чи як? — здавалося, жінка не чула, про що її тільки-но спитали. Але побачила, як Степанида незадоволено стисла вуста, нетерпляче обсмикнула фартуха на собі й відразу перевела мову на інше:

— Біда у нас, Степанидо. Син мій спивається зовсім. Сама знаєш, який він трудяга, і вивчився, не якийсь там… А тепер щодня п’яний додому приходить. Невістка лає і його, і мене на чім світ стоїть. — Шморгнула носом, в очах заблищали сльози. — Хоч із хати тікай. Може б, ти чим помогла? — з надією глянула в обличчя Степаниді. — Кажуть, Іллі Бешкиному помоглося від тієї трави, що ти давала. Може б, і мій синок наладився.

Степанида зітхнула:

— Немає у мене вже тієї трави. Як захочеш, сама у кінці весни пошукаєш у лісі копитняку. Назбираєш, а я навчу, що з ним робити. Тільки не копитняк твоєму Олексію треба, — вона дивилася кудись за вікно, мовби виглядала кого.

— А що ж йому ще треба? У нас, слава Богу, наче все є, — промовила Ганна, аж хизуючись. — Не гірше від інших живемо.

Степанида перевела погляд на сусідку, похитала головою, та нічого не встигла сказати, бо в цей час у сінях почувся плач Івана.

— Що таке? — Степанида відчинила двері й сплеснула в долоні. Хлопець стояв увесь у снігу. На пальтечку був лише один ґудзик, а вухо у шапці трималося на тоненькій смужці. — Що воно з тобою таке? А ну, цить, не плач, бо дитя мені розбудиш.

Іван глянув на чужу бабу, потім — на ліжко, де спала Марійка, але плакати не перестав.

— Мене хлопці побили-и, — потяг крізь сльози.

— Які хлопці? — Степанида почала знімати з нього мокрий одяг.

— Ті, — махнув рукою кудись убік.

Ганна підвелася:

— Я піду, Степанидо.

— Іди з Богом, — Партизанка накинула на плечі куфайку і провела гостю за поріг.

Ганна вийшла на вулицю, глянула на засніжену дорогу, потім — на свою хату, що виднілася за високими, в інеї деревами, і подумала вголос:

— Видно, рідня, бо чого б ото вона над ними трусилася? — Якийсь час обережно ступала протоптаною у снігу стежкою, потім знову підвела голову й глянула на свою хату. — Не копитняку, дак кої ж мороки йому треба, щоб не пив?

З того вечора, як Олена відштовхнула Петра Семеновича, він перестав її помічати. А коли доводилося щось вирішувати, говорив грубо, мовби роздратований уже тим, що мусить із нею спілкуватися. Вона теж намагалася обминати його де тільки можна. Інколи їй страшенно хотілося кинути цей занедбаний колгосп, чуже село й повернутися додому І так хотілося, що, коли б не страх перед Любою, може б, і поїхала. Та ще стара Партизанка. Після роботи поверталася до натопленої затишної хати, і ставало жаль не тільки себе, а й цю дивну жінку, яка любила її, наче рідну.

Одного разу Степанида сиділа на маленькому стільчику і тримала на руках Марійку. Дівчинка совалась у баби на колінах, потім ковзнула на підлогу. Степанида спочатку підтримувала її попід руки, потім відпустила. Дитина простягла до Олени руки, зробила крок, другий. Степанида підхопилася до столу, швидко взяла ножа, яким різали хліб, і махнула ним між ногами дитини, ніби щось розсікла.

— От і розрізали путечка нашій дівчинці, — промовила до Олени, коли та, щаслива, підхопила доньку на руки.

— А що воно таке? — Олена дивилася трохи здивовано на ножа у руках Партизанки.

— Ет, Олено, ти вже й такого не знаєш. Розрізала путечка, нехай бігає. Тепер вона не боятиметься ходити, бо немає у неї вже страху. Немає, Олено, путечок, які часом довго не дають дитині навчатися ходити. А наша побачиш, як буде тепер бігати.

Зима минула, а Марійка жодного разу не захворіла. Степанида купала її у травах, що сама варила у печі. Навіть Івана намагалася помити у великих дерев’яних ночвах, але той соромився баби й мився неохоче. Інколи вночі Олена прокидалася від того, що чула тихий шепіт Степаниди. Та стояла на колінах перед іконами й подовгу молилася.

— Ви так застудитесь, — казала їй уранці. — Хіба можна стільки стояти на холодній підлозі?