Валентина Мастєрова - Суча дочка

Олена закричала. То був не стільки крик протесту, скільки болю й сорому.

— Дивись, — Петро Семенович відштовхнув її від себе. — Жити захочеш — сама на колінах приповзеш. Такого добра, як ти, у мене повне село. Пожалієш — та пізно буде.

Олена навмання ішла темною незаасфальтованою вулицею.

Бралося на морозець, але їй було душно. Відчула, що задихається у цьому осінньому просторі.

— Нащо я тут? — підвела очі до неба, де байдуже блимали тьмяні зорі. — Хіба я живу? Я не хочу такого життя! Я… — Сльози покотилися по розпашілому обличчю, та вона їх не витирала.

«Це наруга, а не життя!» — крикнула подумки. Нараз побачила, як позаду блиснуло світло фар автомобіля — голова цією дорогою їздив додому. Олена спочатку злякано втислася у чиюсь хвіртку, потім нагнулася і щось поспіхом почала намацувати на землі. Нічого не знайшла, коли автомобіль порівнявся з нею.

— Будьте ви всі прокляті! — ніби важку цеглину, кинула вслід прокляття й повільно пішла дорогою.

Степанида тільки глянула на неї й ні про що не спитала.

— У тебе ноги мокрі, перевзуйся, а то завтра зляжеш, — промовила стурбовано. — Іван уже добігався, що кашляє, тепер іще й ти. — Дістала з печі горщик, налила у кружку якогось зілля, подала. — На ось, випий, воно й відкотиться від душі. Це я собі зварила, та, думаю, і тобі не завредить.

Слухняно, мов дитина, вона перевзулася і випила бабині ліки. А Степанида заходилася подавати на стіл вечерю. Олена зніяковіла.

— Не турбуйтеся. Вам і так із нами важко.

— А кому на цьому світі легко? Краще сідай та поїж тепленького, — глянула сумними очима на Олену. — Народився — мусиш жити. То сьогодні темно. Завтра розвидніється — не печи свою душу.

— Але чому? Чому цей світ ніби створений для людського страждання, а не для радості? Чому по землі ходить стільки всякої мерзоти у людській подобі? — на очах в Олени заблищали сльози.

Степанида подивилася на неї і відповіла не відразу:

— Видно, Богу треба, щоб і такі люди по світу ходили, щоб була між нами різниця, бо як інакше навчити — де добро, а де зло? А те, що ми часто не відрізняємо добра від зла, — то ми ж самі у цьому винні. Сідай, бо вечеря вичахне.

Олена слухняно сіла до столу, вмочила ложку в борщ що за день упрів у бабиній печі, але їсти не хотіла. Думала про те, як їй завтра йти на роботу, чого іще чекати. Замислено дивилася у тарілку, поки Степанида не гримнула:

— Або їж, а не хочеш, то он лізь на піч, відігрівайся! Не додавай мені мороки зайвої.

Приїхала мати. Степанида була у хаті з дітьми, коли Наталка переступила поріг.

— Чи я сюди, чи не сюди? — запитала несміливо, зачиняючи за собою двері.

— Бабо! — Іван сплигнув із печі, босими ногами полопотів по підлозі, уткнувся Наталці головою в живіт.

— Унучечок мій, — стомлена дорогою жінка не стримала сліз. Із другої кімнати вийшла Степанида з дівчинкою на руках. Наталка глянула на неї і ще дужче заплакала. — Чужа людина няньчить моїх онуків, а я їх і не бачу.

— То ви будете Оленина мати? — Степанида зраділо посміхнулася. — Проходьте, чого його плакати? Іванко, не держи бабу в порозі.

Коли повернулася з роботи Олена, мати вже заспокоїлася, гойдала рукою колиску і про щось неголосно розмовляла зі Степанидою. Глянула на дочку, й на очах знову виступили сльози.

— Яка ж ти змучена. Чого це ти така — чи не хвора?

— Та ні, мамо, — Олена скучила за домівкою, за рідними й тепер сама ледве стримувала сльози. — Як же ви добралися, хоч би листа написали, я б вас зустріла.

— Отож і воно, — схлипнула Наталка. — Як добралася? Заїхала на край світу, наче тобі вдома місця не було. Скривдила ти, дочко, нас із батьком. Ой, як скривдила, — похитала докірливо головою і долонею витерла сльози. — І лягаю, і встаю, а з думки не сходить — як ти сама, серед чужих людей, та ще й з такими крихточками?

Іван дивився на бабу і собі скривився плакати:

— Бабо, не плач. Бабо…

Наталка гостювала недовго. За два дні збиралася додому, і Степанида бачила, що вона знову ледве стримує сльози.

— Ну, як не хочеш вертатися, — сказала дочці, — то віддай мені Івана. Хлопець на той рік до школи піде, що ти з ним робитимеш? І нам із батьком веселіше буде.

— Ні, мамо. Нехай Іван коло мене росте. — Зрозуміла, що ображає матір, і додала швидко: — Ми ще трохи тут поживемо, а там видно буде, може, й додому приїдемо. Не переживайте за мене. Баба Степанида — як рідна, я й сама не знаю, чому вона так мене жаліє.

Мати аж кинулася з надією від доньчиних слів: