Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Добра людина, то і її заберемо. Наймемо машину, приїдемо — у нас місця на всіх вистачить. І не треба відкладати у довгий ящик, — з надією подивилася на Степаниду, яка діставала з полотняних рукавців сухі трави і в’язала у вузлики.

Посміхнулася на Наталчині слова:

— Нехай тобі, Наталко, Бог здоров’я пошле. Тільки я тут умиратиму, у своїй хаті. А ти мене, коли твоя ласка, пом’яни у церкві, як умру. За хату Олені не думай — вона у своїй хаті, поганенькій, та своїй. Он там, — підвела голову до старої, під склом, полиці, — документи — я їй відписала: нехай скільки хоче, стільки й живе, а не захоче, хай як хоче.

Наталка вражено дивилася на Партизанку, Олена й собі розгубилася, тільки Степанида ніби цього не бачила і продовжувала розважливо:

— Марійку трохи підрощу, правда, небагато. Ну, та скільки вже Господь відміряв. А оці вузлики забери з собою, занедужаєш коли, будеш пити, та не лінуйся, заварюй. Оцей, — подала обережно Наталці зовсім маленький вузлик, — як зайдеш у хату, перехрестися тричі на ікони і поклади за котрою. Є ж у тебе вдома ікони? — запитала ще й досі розгублену Наталку. Та мовчки кивнула головою. — Поки він лежатиме, нічого лихого у твоїй хаті не трапиться. А через сім років, як помру, спали його у печі, та щоб не викинула на смітник, бо тобі на цьому світі, а мені — на тому гріх великий буде.

Наталка глянула спочатку на дочку, потім на Степаниду, взяла гостинець, подякувала. Наступного дня, коли рано-вранці Олена проводила її до автобуса, якийсь час мовчала, потім промовила, ніби подумала вголос:

— А ця Степанида — людина непроста. Нічого тобі про себе не розказувала?

— Розказувала, мамо. Але то таке… Не знаю, що б я тут робила, коли б не вона.

— Ну й ти жалій бабу. Такі люди нечасто трапляються. — Наталка озирнулася, та Степанидиної хати вже не було видно. — їй, мабуть, теж ні до кого голову прихилити на старості. А я хоч знатиму тепер, що мої внуки в порядку, а ти прибіжиш із роботи у теплу хату, доброю людиною обігріту.

Випав сніг, та Олена не змогла привезти паливо, поки Степанида одного разу не сказала:

— Ти сьогодні не йди із самого ранку на роботу, а побудь удома, а я сама сходжу до того сучого сина, поговорю з ним. — Відчинила скриню, накриту скатертиною, що разом служила і за стіл, дістала звідти чорного жакета, на якому блиснули проти світла ордени й медалі.

— Ого! — вигукнув вражено Іван. — Ви, бабо, що — в солдатах були?

Степанида посміхнулася:

— Була, внучок.

— І воювали? — хлопчик захоплено дивився на військові нагороди.

— Трохи.

— І у вас справжнісінький автомат був?

— Не було, внучок. — Степанида проти світла з усіх боків обдивлялася жакет, чи не постраждав від молі.

— А чим же ви, бабо, воювали? Можна мені побачити? — обережно торкнувся пальчиком нагороди.

— А чим? Словом і травичкою.

— Е-е, — розчаровано протяг Іван, — то ви не по-справжньому воювали.

— Може, й так, — погодилася Степанида і накинула на плечі жакет. Нагороди весело брязнули і знову заблищали проти світла. — Зараз ось іще піду, повоюю, бо вимерзнемо за зиму.

Олена вперше побачила Партизанку не в старому домашньому одязі та звичній для сільської жінки плюшці. Степанида надягла темно-синє пальто, пов’язала на голову пухову хустку На ногах були майже не ношені теплі чобітки. У такому вбранні жінка мовби помолодшала відразу на багато років. Й Олена відчула в ній щось іще більш глибинне, що важко роздивитися за буденністю життя. Навіть очі посміхалися по-іншому, так само лагідно, але трохи насмішкувато, мовби говорили: «А ти як думала?»

Олена, зацікавлено не менше від Івана, дивилася на бойові нагороди, поки Степанида одягалася, потім промовила з прихованим захопленням:

— Такі даром у війну не давали? — і пильно глянула в обличчя Степаниди.

— Даром — ні, — відповіла Партизанка несподівано суворим голосом. — Особливо — у лісі, коли у строю підлітки й діди. У такій війні треба було не тільки вміти вийти з лісу, а й повернутися. Стріляти мені й справді, Олено, не доводилося, а виводити людей із пекла доводилося, і не раз. — Замовкла, якось дивно глянула на Івана, потім промовила, ніби сама до себе: — Чужих людей рятувала, а свого синочка не змогла… — Важко зітхнула і застібнула останній ґудзик на пальто.

— Бабо, — попросився Іван, — і я з вами хочу.

— Тільки тебе ще там не вистачало! — гримнула на нього мати.

— А чого? — Степанида подивилася на хлопчика. — Одягайся, внучок, підемо удвох завойовувати тепло у хаті.