Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Отак просто? Ні, Олено, не просто. Кожна людина приходить у цей світ зі своїм поводирем, і він веде її по тій стежці, яку Господь указав. Камінчик за камінчиком на своєму шляху збирає знання, пізнаючи життя, або ж іде, нічого не помічаючи побіля себе. І часто заходить у такий глухий ліс, звідки вже не вибереться. Моя тітка правду казала — не одна вона учила. У мене був і ще Учитель, невидимий, але про таке словами не розкажеш, таке або дається людині, або ж — ні за які гроші його не купиш. Але вже коли дається, то ти все життя мусиш іти з терновим вінком на голові.

— Що? — несподівано Олена зблідла. — Як ви сказали?

— Отак і сказала, — Степанида ніби не бачила, як вона змінилася на обличчі. — Той, хто йде попереду, несе на собі вінок страждання. І дарма, що ти пасеш невеличку отару. А то й ідеш сам.

— Я вас не розумію, — Олена розгублено дивилася на бабу, відчуваючи у душі несподіваний страх.

— Нічого, — посміхнулася Партизанка. — Учитель приходить, коли учень готовий. Віднеси хлопчика у ліжко, а то він розіспався, — промовила несподівано.

Олена підвелася й понесла Івана у ліжко. Обережно роздягла, накрила ковдрою і знову повернулася. Її вразили очі, якими Степанида подивилася на неї, немов від них ішли якісь невидимі промені, які вона відчула фізично.

— Іван — не твоя кров, — сказала неголосно, коли Олена трохи відсунула від груби стільчика, щоб не було жарко, і хотіла сісти. Але так і залишилася стояти, ніби вражена громом. — Донька твоя, а хлопчик — ні.

В Олени затремтіли ноги, вона розпачливо обвела поглядом хату, немов шукаючи, куди можна в цю хвилину подітися.

— Да ти сядь, не бійся, а то ще впадеш, — Степанида дивилася на неї співчутливо. — Я ж просила — не бійся старої Степаниди.

— Як же це? — Олені забракло повітря. — Звідки ви знаєте? — і на очах виступили сльози.

— Звідти, звідки і все. Я ж тобі ось розповідала, а ти наче й не чула.

Олена обережно, мов боялася упасти, сіла на стільчик, підвела очі на жінку.

— Але ж воно у голові не вкладається, наче казка яка, — промовила ослаблим голосом.

— Аби ж у ваші голови менше сміття всякого вкладалося, а більше істинного, тоді б і на світ дивилися по-іншому. Та ти заспокойся. Що я знаю, про те ніхто не дізнається.

— А як ви самі дізналися? — в Олени від хвилювання тремтів голос.

— Думаєш, я нарошне цікавилася? Ні, — промовила жінка розважливо. — Торкну твою руку і хлопчика — чужа між вами кров, а з донькою — рідна. По крові багато чого можна дізнатися, якщо захотіти.

— То ви про мене все знаєте? — Олена відійшла трохи, але ще дивилася на бабу наляканими очима.

— Нащо воно мені? — Партизанка сумно похитала головою. — У чужому житті не вельми цікаво порпатися. Це вже так, як хто просить. Та я відчувала, що ти десь є. Знала, що твоя стежка колись приведе до мене — нам потрібно було у цьому світі зустрітися.

— Але — чому? — мало не закричала Олена.

— Пізніше зрозумієш, а зараз іще рано, — промовила несподівано суворо. — А то за один вечір ти хочеш надто багато, а у нас таких вечорів попереду ще ого… — махнула рукою, знову глянула на Олену привітно.

— А ви тоді, ну, тоді, коли навчилися відчувати людську долю наперед, ви й про себе знали? — запитала несміливо, боячись, що Степанида розсердиться.

Але та лише важко зітхнула й не відразу промовила:

— Знала. І не хотіла знати. Такі, Олено, знання — безкінечна мука для твого серця, колись ти сама зрозумієш. — Молода жінка на ці бабині слова тільки часто закліпала віями, але вголос нічого не сказала.

— Зайшли якось на хутір цигани. Серед них старший — красивий такий, високий, широкоплечий, очі не очі — іскри, хоч водою заливай. Думаю, не одна жінка об ті очі обпеклася. Ну, зайшли, що перше? Давай (на мене), молода хазяюшко, поворожимо. Розкинула старіша циганка карти, а я на неї дивлюся і тільки посміхаюся. Тітка зрозуміла, смикає за рукав, а мене годі спинити. Кажу циганці: «Помовч, я сама тобі поворожу». Дивлюся на її карти й ніби по книзі читаю. Вона злякалася і з хати, до того цигана. Він увійшов, очима грає. «І мені поворожи», — каже. Я і йому дещо розказала. Він довго мовчав, дивився то на карти, то на мене, потім дістав пачку грошей із-за пазухи, кинув на стіл: «Пішли з нами — царицею зроблю». До вечора біля хутора табором стояли, дядька і тітку умовляли, а в мене серце умирало від болю — тому цигану два тижні життя було. Украли десь коней, то на них усе село пішло. Його зловили й забили до смерті.