Валентина Мастєрова - Суча дочка

Олена здивовано повернулася від груби — Степанида трохи насмішкувато дивилася на неї.

— Боїшся, чи, бува, не визирне у баби з-під спідниці хвіст? — неголосно засміялася. — Так хвоста немає, і на мітлі не літаю.

Олена ніяково здвигнула плечима:

— Я і не думала нічого такого…

— Ну, що ти думала — я знаю, а тобі б треба знати, що думаю я.

Потріскували у грубі сухі дрова. Мала донька гралася у колисці своїми пальчиками, тягла їх до рота, агукала. Олена сиділа на тому ж маленькому стільчику біля груби, дивилася на стару Партизанку і слухала її розповідь. Іван примостився у неї на руках і швидко заснув. Степанида розповідала повільно, немов сама вслухалася у свої слова. Часто зупиняла замислений погляд то на Олені, то на хлопчику, потім переводила кудись убік, здавалося, намагалася побачити те, про що говорила.

— Ну от, моя тітка, батькова рідна сестра, жила тоді у Реготні, хутір такий колись був. Тепер від нього й сліду не лишилося, одна назва. Тітка причепилася до батька — віддай мені котру з дочок, а нас у нього аж шість, і тільки один син. Батько не дуже хотів віддавати, бо знав, нащо та просить. Вона ж мало не щонеділі у село з гостинцями ходить. Своїх дітей у неї не було, а жили з чоловіком заможно, як на ті часи. Ходила-ходила, поки батько не погодився мене віддати. «Бери, — каже, — Степаниду, як не вмре, то матимеш забавку». А я з маленьких важкою хворобою мучилася. Так мучилася, що ой-ой-йой, — Партизанка скорботно похитала головою. — Ноги у мене були, мов соломини. І вся кість так боліла, що покладуть на піч, а я соваюсь по черені, тихенько стогну, а потім починаю вголос плакати. Наша баба, покійниця, Царство їй Небесне, дивиться на мене і не витерпить: «Господи, — просить, — ніж так страждати безневинній душечці, то забери її зовсім». Було, й попускало трохи, особливо влітку. Я і в двір сама виходила, на травичку подивитися та на світ Божий. Коли батько отаке сказав, тітка йому нічого не відповіла, на другу неділю приїхала на возі й забрала мене. Дядько на неї кричав: «Нащо ти каліку в хату привезла?» А вона йому ні слова, тільки мені тихенько шепоче: «Не бійся, то він для виду сердиться. А я твої ноги вилікую. Треба мені було давно за тебе взятися, та я все боялася». У ту ж ніч запалила свічки коло моєї постелі, сама стала на коліна й почала молитися. Я тоді вперше заснула, наче після маківки. А тітка, як не натомиться за день, а щовечора піч топить, зілля у чугунах для мене варить. Наварить, дасть встоятися, а потім позливає у великі ночви й мене туди покладе. Я спочатку боялася, бо таке з ногами робилося: то наче вже й не болять, а то замруть, і я їх зовсім не відчуваю. А вона: «Не бійся, Степанидко, на той рік ти у мене на ноги як слід станеш». І я стала. Через рік, на Великдень, своїми ногами до церкви у село ходила. Так за все життя мене ніхто не любив, як тітка.

Дарма, що жила на хуторі, але світ знала, не кожен нинішній професор так знає. Якось посадила мене коло себе і каже: «Ти, Степанидко, вже чимала дівчинка і розумієш, яка твоя тітка. На людей не озирайся, а добре затям — хто напився живої води, сам стає її джерелом. Тому пий, моя дівчинко, і напувай інших. Буду тебе вчити усього, що сама вмію».

Партизанка замовкла, глянула на Олену.

— Підкинь дровець ще в грубу, а то вже вигоріло, — попросила неголосно.

Олена вкинула у грубу кілька смолових полін, полум’я лизнуло їх спочатку несміливо, потім запалахкотіло, аж загуло. Обидві якийсь час сиділи мовчки, немов прислухалися до гомону вогню.

— Якось привели до тітки корову прямо з паші — гадюка вкусила, — продовжувала Степанида, знову дивлячись кудись убік. — Тітка усіх відправила, а мене лишила — учися.

Потім воно само переймалося, так, наче я все знала з народження, тільки забулася, а тепер згадувала. Не думай, люди за очі тітку відьмою називали, як оце й мене тепер, а самі йшли до неї і з лихим, і з добрим — не було від них відбою. Така вже людська натура.

Років шістнадцять мені виповнилося, коли одного разу прийшов чоловік просити тітку, щоб пішла його жінку подивилася, бо з тією лихо трапилося. А я стою поруч і кажу до тітки: «Не треба йти — вона вже померла». Чоловік давай на мене кричати, мало не битися кидається, а тітка нічого не сказала, пішла з ним. Коли повернулася, похитала головою і важко зітхнула: «Видно, не одна я тебе учила — та жінка померла, коли ти казала».

— Невже це правда? — Олена недовірливо дивилася в очі Степаниді. — Це ж щось фантастичне. Хіба ви могли отак просто відчути на відстані, що відбувається з людиною?