Валентина Мастєрова - Суча дочка

Останнє сказав поспіхом, не дивлячись ні на кого. Замовк і увібрав голову в плечі, немов чекав удару. А натомість почув приглушений жіночий зойк — Олена зойкнула і втислася у дерев’яну лаву, ніби хотіла провалитися крізь землю, щоб не бути поруч із людиною, яку, можливо, ще кохала і яка била по ній так підступно, немов по найлютішому ворогу. Методів не вибиралось, тільки б добити. Коли б у цьому залі було дозволено бити не тільки словами, від неї б зараз залишилося саме криваве місиво. Зі страхом обернулася і побачила, як батько Володимира підвівся зі свого місця і впевнено пішов до трибуни. Кашлянув у кулак і почав говорити, мовби стояв не отут, а десь на багатолюдному мітингу і виголошував промову.

— Шановні товариші! Мені, як батькові, боляче дивитися на те, що ця громадянка намагається зробити з моїм сином. Один раз їй уже вдалося заловити його у свої сіті, коли вони за один день розписалися десь у неї в селі. Я вважаю, що той шлюб потрібно взагалі анулювати. Уявіть собі, — махнув рукою, ніби за трибуною, — хлопцю не дали не те що подумати, а й порадитися з батьками, бо, звісно, — ми не вороги своїй дитині, щоб допустити до такого падіння. Я б хотів знати й інше: чому ця, — пошукав слово, — особа стільки часу незаконно живе у столичному гуртожитку без прописки, без жодного на те права? Її потрібно не тільки примусово виселити звідти, а й взагалі виселити за межі України. Тепер вона так само незаконно хоче повісити моєму синові на шию ще й свою дитину, невідомо від кого народжену. Ну, знаєте… — це не тільки аморально. За таке потрібно карати з усією суворістю радянського закону.

Олена не слухала, що говорила мати. З жахом думала про те, що у жилах її дитини тече кров цих людей. Вона б дорого заплатила тепер, щоб дитина й справді не була їхньою.

До неї звернулася суддя, літнього віку жінка із втомленим сірим обличчям і грубуватим, схожим на чоловічий, голосом:

— Скажіть, Самойлюк, у вас перша дитина позашлюбна?

Олена підвелася й неголосно вимовила:

— Так, — побачила, як Володимир переглянувся з батьком і батько задоволено посміхнувся. їх розрахунок на те, що перед судом Олена нічого не скаже про Івана, виправдався. А вона подумала, що свого часу правильно вчинила, не розповівши всього Володимиру. Не розповість і тепер — ці люди надто підлі, щоб перед ними сказати правду.

Підвівся адвокат.

— Я б хотів почути, — звернувся до Олени, — тут свідок мого підзахисного каже, що ваша перша дитина народжена невідомо від кого, а можете ви назвати її батька?

З місця схопилася Анастасія Гнатівна.

— Як ви смієте! — крикнула на весь зал. — Яке вам діло до першої дитини?! От тебе дійсно, — тицьнула рукою в бік Володимира, — такого христопродавця, треба посадити у клітку й показувати людям. Мало, що рідної дитини зрікся, ще й ту зачіпаєш. Брешеш! — посварилася на нього пальцем. — Цей суд до лампочки, бійся, сволото, Божого суду.

— Сядьте! — гримнула на неї суддя. — Вас зараз виведуть із залу, якщо будете себе так вести.

Гнатівна замовкла, але не сіла. Стояла і важко дихала, намагаючись вгамувати обурення.

— Я кажу — сядьте! — наказала ще раз суддя.

Жінка з болем глянула на Олену і сіла.

— Скажіть, — суддя надягла окуляри, які лежали перед нею на столі. — Ви можете відповісти на запитання адвоката?

Олена мовчала.

— Я ще раз повторюю…

— Не треба повторювати. — Олена подивилася в очі судді, та за окулярами не побачила їхнього виразу. — Я не знаю, хто батько моєї першої дитини.

У залі реготали. Особливо голосно сміявся Аркадій Іванович, аж обличчя почервоніло, а на очах виступили сльози. Сміявся і Володимир, але тихо, боязко. В цю хвилину бліде його обличчя ще більше зблідло. На мить погляд ковзнув по Олені, яка була зараз посміховиськом для його рідні. Ковзнув — і мов опікся: колишня дружина стояла байдужа і навіть не намагалася сховати свого презирства до того, що відбувалося навколо неї.

— Ти, Олено, програла, — сказала їй Гнатівна, коли суд пішов на нараду.

— Ні, — хитнула та заперечливо головою. — У моєї доньки немає батька, і я більше не зустрінуся з цими людьми.

Вирок дійсно був не на її користь. Вона взяла рішення суду й пішла реєструвати дитину як мати-одиначка.

Не відтягуючи й дня, пакувала речі. На залізничному вокзалі замовила невеликий контейнер і чекала своєї черги.

— Ти, Олено, даремно їдеш Бог знає куди. І де житимеш? Може б, і справді поверталася до батьків. Біс із нею, з тією Любою — та лярва, схоже, ще довго буде по світу волочитися. — Останні дні Анастасія Гнатівна засиджувалася в Олениній кімнаті, брала на руки Марійку, мовби грілася біля теплого дитячого тільця.